Коханці Юстиції

Біля купи добірного хмизу, висипаної приблизно там, де тепер відома статуя Нептуна, дбайливо порається невеличка бригада катів-спалювачів у вогнестійких комбінезонах — тривають останні приготування. Серед інших катівських професій саме спалювачі вважаються своєрідною елітою. До їхніх лав набирають лише найбездоганніших та найосвіченіших. Окрім того, існує щонайменше два резони вважати спалення найвищою формою страти: по-перше, справедливе покарання досягається без пролиття крові, й, по-друге, вогонь має незаперечну очисну дію.

Отже, під масове всенародне скандування «Вогню! Вогню!» двоє старших катів під руки тягнуть Альберта Вироземського на вершину купи і надійно, в багатьох місцях, прив’язують його до стовпа конопляним мотузом. Засуджений вертить навсібіч головою і намагається вдавати зухвалу впевненість у щасливій розв’язці. Він усе ще сподівається на раптову появу, бодай і в останню мить, свого Визволителя. І навіть не здогадується про те, як йому пощастило.

Йому справді пощастило, бо його спалюють не в Росії.

3

Історичні джерела свідчать, ніби страта спаленням у Росії завжди бувала значно жахнішою, ніж в Європі, позаяк являла собою радше неухильно-методичне присмажування на дуже повільному вогні. Очевидець розповідає, як 1701 року за поширення обурливих відозв проти царя Петра було спалено якогось Гришка Талицького та його компаньйона — уся процедура тривала близько восьми годин, протягом яких засуджених обкурювали спеціальною ядучою сумішшю, від чого в них «повилізало все волосся на голові та бороді, а все тіло згорало танучи, ніби віск».

На щастя для Вироземського, його стратили у проміжній — між Росією та Європою — частині світу. Тобто муки його тривали аж ніяк не вісім годин, а всього лише чотири з половиною. І — як згадують тогочасні міські хронікери — весь той час, поки він залишався живим, починаючи з моменту, коли катівська бригада мов за командою націлила на сухий хмиз свої вогнемети, й аж до останньої хвилини, перш ніж навіки знепритомніти в димах та полум’ї, він крізь кашель і спазми намагався вигукувати чиєсь ім’я, а ще, мов розпачливе заклинання, все повторював щось на зразок: «Ну де ти, де ти, де?!!!»

Я не сумніваюся, що мені відоме ім’я, котре він вигукував.

На п’ятій годині дійства — більшість публіки встигла вже добряче знудитися дедалі менш динамічним видовищем — вогонь дожер його остаточно і поступово влігся. Спеціальні судові двірники змели спопелілі рештки в показну срібну посудину (т. зв. кубок фортуни), що її під супровід валторністів і барабанників було урочисто передано майстрові церемонії. Не виключено, що в мить, коли той, згідно зі звичаєм та законом, став з балкона ратуші розвіювати попіл Альберта на всі сторони світу, здійнявся той, за більшістю хронікерів, моторошний вітер, а небеса потемніли і лагідний дотепер жовтневий пополудень раптово перемінився на пронизливий листопадовий. Перелякана людність по-броунівськи пустилася з Ринку навтьоки — виникло панічне місиво, що ніяк, попри загалом правильні оперативні дії маґістратських ціпаків, не могло розсмоктатися. Вітер нагинав дзвіничні вежі, шматував корогви та вивіски і зривав голови.

Той, кого кликав перед смертю Альберт Вироземський, усе-таки прийшов.

4

У чому полягав «найганебніший людський вчинок за всю історію міста»?