Читаем Княжа гора полностью

Вибалок затоплено рiзнотрав'ям, що хлюпає в груди, по хвилях рiзнотрав'я вигойдуються бiлi, рожевi, червонi та жовтi квiтки, мовби спалахують вiдблиски на поверхнi теплого моря, над морем цим зеленим лiтають лелеки, а ген вiддалiк i походжають гуртом, лиш спини лелечi виднiють i голови ïхнi стримлять, схожi на небувалi квiтки, якi також вигойдуються на вiтерцi, дiд Гордiй у морi трав — зодягнений у полотняну сорочку, з хмарою сивого волосся на головi — скидається на лелеку, тiльки бiльшого вiд справжнiх, ви обоє обвiшанi торбинками, в якi сьогоднi з досвiтку збирали трави i цвiт у вибалку, де худоба не толочить зела, бо такий цей вибалок неприступний для худоби, де зело вiльно п'є уночi гостре свiтло далеких зiрок i густе мiсячне молоко, де зело вдосвiта викупується в цiлющих росах i вдень нiжиться в сонячному лiтеплi, цей вибалок схожий на вiдкриту жилу в грудях землi, над вибалком-жилою по краях ростуть дикi грушi, терен та шипшина, а сам вибалок-жила, ген дотикаючись до Княжоï гори, ховається в ïï могутнiх надрах, мабуть, саме з ïï надр i виливаються щовесни оцi живi буйнощi рiзнотрав'я, ви здираєтеся схилом вибалка, що густо поснований деревiєм, де грають бджоли на невидних пахучо-медових струнах, уже й помiж тернiв нагорi, а за тернами стеляться веснянi поля, вiд яких очей не вiдiрвати, ген i ваше село виднiє хатами й садами, а дiд i каже, що отут, над вибалком, колись до революцiï та й пiсля революцiï стояв хутiрець, уже нема хутiрця, й тобi не вiриться в дiдову рiч, що стояв хутiрець — i не стало, бо от, скажiмо, Княжа гора стояла — й стоïть, село було — i є, дiд Гордiй жив — i живе, так само як Днiпро тiк — i тече, так само, як над Княжою горою, над Днiпром i над дiдом Гордiєм напиналось i напинається небо, все це не зникло — й не зникне, отож i хутiрець має бути, ось тiльки слiд умiти побачити, а дiд Гордiй, обвiшаний торбинками з травою та цвiтом, i каже, що колись його були ховали-хоронили з цього хутiрця, якого вже нема, а ти, обвiшаний торбинками з травою та цвiтом, i питаєш, як це дiда Гордiя колись могли ховати-хоронити з цього хутiрця, коли ось дiд поряд iз тобою ступає, живий — непохований, i ти, смiючись, лапаєш дiда за полотняну сорочку, за штани й за торбину на грудях його смикаєш, а дiд Гордiй, ледь розкривши равлики-стулки очей, i каже, що таки хоронили його давно, ще пiдпарубком, вуса ледь засiялись, ну, зодягли його в дубову сорочку, застелену зсередини бiлим крамом, руки на грудях склали та й понесли його з хутiрця, ранньоï весни понесли, а ви, дiду, пам'ятаєте, як вас несли, як же ви пам'ятаєте, коли на вас дубову сорочку зодягли, дивно зодягли, значить, бо тепер от коли на кого зодягнуть, то вiн уже нiчогiсiнько не годен побачити з тiєï сорочки, як же ви побачили, ну й очi у вас, еге ж, очi в мене, каже дiд Гордiй, усе бачили тодi в небесах синiх, саме жайворонки повернулись iз вирiю, трiпочуть грудочками вгорi й так виспiвують, що страх славно, здається, нiколи б не вмирав, дивлюсь я в небеса, а мене несуть дядьки на плечах, i дубова сорочка пахне свiжими стружками, дикi гуси тягнуться надi мною до Днiпра, один за другим качинi табуни пролетiли, й так легко дихається на дядькiвських плечах, i такого вiтру в грудях, що, здається, легкий та звiтрений, полинув би разом iз дикими гусьми до Днiпра, полинув би в качиному гуртi, а як до села нашого стала доходити процесiя, то жалiбно заголосило жiноцтво, мати з батьком заплакали-заридали, й навiть заплакали дядьки, а дядькiв багато набралось на мiй похорон з сусiднiх сiл, плачуть, що такого молодого несуть на кладовище, помер, життя не звiдавши, й менi самому в дубовiй сорочцi закортiло плакати, вже й лелеки в небесах не радують, уже й летiти до Днiпра в качиному гуртi не хочеться, оцiєю дорогою тодi йшли, що зараз iз тобою йдемо, ось тут вiтряк стояв, уже нема вiтряка, згорiв минулоï вiйни, а тодi, ще позаминулоï вiйни, тут усе й сталось, а сталось таке, що тобi важко втямити нинi, то завтра втямиш, коли розумом виростеш, а сталось, що поклали мене в дубовiй сорочцi отак пiд тополею старою, давно вже нема тiєï тополi, плакати не плачуть, а лиш бурею — крик, i гвалт, i стрiлянина, такий рейвах кругом, конi iржуть, худоба реве, хтось бiжить, хтось тiкає, а я лежу, бо сказали менi, покiйному, лежати, лиш небо над головою бачу, а в небi що, а в небi гайвороння пiд смушевою хмарою в'ється, вихорами злетiло у височiнь, ну, думаю, скiльки гайвороння багацько, а потiм сила якась пiдхопила мене, зiрвав iз себе дубову сорочку, бо чого ж це вилежуватись пiд гайворонням, коли бiй кругом, коли процесiя — вже й не процесiя нiяка, та й не покiйник я, а живий-здоровий i навiть шаблю стару козацьку тримаю в руках, та шабля муляла бiк вiд самого хутiрця, господи, що дiялось тут, бiля вiтряка, тих реквiзиторiв нiмецьких, що вiд Центральноï ради, побили-посiкли на капусту, бо хто ж iз ïхньоï банди боявся похоронноï процесiï, нiхто не боявся, вони тут безпечно отаборились та полуднали, з горiлкою, книшами й шинкою, що по людях награбували, значить, полуднали, а процесiя по них i вдарила, хто з чого мав, хто що поховав пiд полою, там карабiн чи обрiз, пострiляли й пошаткували ïх на капусту, вже та процесiя не плаче й ридає, як ото за мною, живим, ридала, хоча, здається, чом не ридати, коли стiльки покiйникiв пiд вiтряком, уже процесiя кинулась помiж худоби, що реквiзитори в людях реквiзували для нiмцiв, уже хто свою корiвчину вилучає, хто телицю, хто овечок визбирує своïх, а те гнуздає коня, бо й коней позабирано, а хто прямо сiдає на воза, де печеного хлiба накладено, чи на грабарку, де пшениця на посiв, насiннєва, бо все брали в людей, сiдають на вози — й гаття, чалi, i вйо, карi, а конi iржуть, а худоба мукає, а вiвцi блеють, таке ревисько реве, наче судний день настав, i дядько якийсь у свитцi наопашки, хрестик на шовковiй шворцi телiпається, бiгає вiд воза до воза та все допитується, зерно в тих мiшках чи, може, грошi, бо в нього не реквiзували нi волiв, нi коней, а лиш грошi реквiзували, то вiн тепер бiдний як церковна миша, чи немає в яких мiшках грошей, а йому кажуть, що нема, що саме лиш зерно, що лиш печений хлiб у мiшках, авжеж, бо хто б це на такому страшному ярмарку та пустив би його руку до мiшкiв, аби перевiрив, тут тiкати треба, поки гайдамаки з нiмцями не наспiли, поки без суду та слiдства не пострiляли всiх, а в нас коня забрали з хазяйства, нам без коня — як без рук, а я в ту веремiю кинувся, пiд сiдлом стояв прив'язаний до конов'язi, де завжди коней в'язали бiля вiтряка, коли з помолом приïжджали, ну я — за свого коня, вже тiкаю з того побоïська, а батько-мати ще лишились, бо в них овечi кожухи забрано, вони ще за овечими кожухами нипають, як отой у свитцi за своïми грiшми, скочив я в сiдло, вдарив босими п'ятами по кiнських здухвинах — i на Княжу гору, бо хто куди вiд вiтряка тiкав, а нашi сiльськi, що з худобою чи кiньми, все бiльше на Княжу, боялись i нiмцiв, i гайдамакiв отих, уже я в лiсi, в нетрях, аж тут сам себе лясь по лобi, ну, думаю, дурень який молодий, хутчiй назад, поки не пiзно, назад на той кривавий ярмарок, бо як запiзнишся, то добрi люди вiддячать — голову тобi знесуть, лечу я з Княжоï, вже й вiтряк, таке тирловисько на околицi, забитi лежать урозкидь, i нiде нi душi живоï, лиш гайвороння вихором i досi в'ється пiд хмарами, i засмiявся я з радостi, що пiд тополею стоïть домовина, нiхто не взяв мою дубову сорочку, хоч усе тут гребли, от висадив я той скарб на коня, бо ж знадобиться на хазяйствi людям, що споряджали мене на тому похоронi, бо хiба в бурю настарчиш домовин, негоже розкидатись, i знову гайда на Княжу гору, в лiс, де ховались нашi вiд напастi лихоï, я в тiй домовинi й спати вкладався пiд зорями, сухо й затишно, звiрiв нiяких уночi не боявся, бо який звiр чи нечистий дух вiдважиться пiдступити, а мати з батьком ïсти носили, поки я стерiг коня, слава богу, переховався, а в селi коïлось тодi таке, що не розказати, бо карателi прийшли карати, а кого покараєш, коли порозбiгався народ пiсля такого ярмарку, та однаково без бiди не обiйшлось, отак мене колись несли цiєю дорогою в дубовiй сорочцi, отак хоронили, ха, в нас народ iз хороби розумний, ще не таку процесiю втне, аби ворога обдурити й покарати, а я ось тепер пiшки скiльки ходжу там, де мене колись на руках несли, трави збираю та сушу, як мiй батько збирав, як батька мого батько збирав, а наш прадiд теж збирав у давнину, вiн козакiв лiкував на Запорозькiй Сiчi, це в мене, сказати б, iще запорозьке вмiння, дiд Гордiй розказує, i гудуть над дiдом бджоли, бо такi в нього пахучi цвiт i трави назбирано в торбинки, йде в ïхнiй музицi, неподалiк iз вiдчиненого вiкна якась весела жiнка смiється по радiо, смiється чи не на всеньке село, бо що ïй до дiдовоï розповiдi, проïжджає мимо автобус зi снопом пасажирiв, чужих до дiдовоï думи, а тобi здається, немов кряче те гайвороння, яке колись над вiтряком та над кривавим ярмарком вихорилось, i ти покрадьки торкаєшся незаправленоï в штани дiдовоï полотняноï сорочки, — чи то шукаєш у нього захисту, чи самого дiда Гордiя хочеш захистити вiд чорного гайвороння, й так ви йдете нерозривною вервечкою, дiд Гордiй у пахощах трав та бджолах попереду, а ти позаду, теж у паморочливих пахощах та в густiй музицi…

Перейти на страницу:

Похожие книги