Княжа гора

— Як ви сказали, дiдуню? — Тамтешнiй гiсть дiстає з кишенi блокнот i авторучку, щось записує, причiм усмiшка, як мiсячна дорiжка з води, не зникає з його лиця, лиш мерехтить. — Скiльки вам рокiв, га?

Дiд Гордiй мовчки насиляє рибу за рибою на шовкову шворку.

— А вашiй бабi? — Веселий гiсть показує на бабу Килину, що мiж соняхiв порається па городi з сапдю. — Скiльки рокiв вашiй молодицi?

— Молодицi? — й не осмiхнеться старий. — Молодиця завжди молода, вона без вiку.

— А внуковi?

— А який у внука може бути вiк? Нiякого.

— То у вас хтось має вiк чи без вiку? — Чорний дядько, блимаючи казаном-лисиною, показує обiч: — Може, Княжа гора має вiк?

— Княжа гора? — перепитує дiд Гордiй i зводиться з ослона з низкою риби в руках. Чiпляє шнурок до жердки, яка висить пiд стрiхою, i лиш перегодя озивається: — Княжа гора без вiку.

— Ви знаєте, я з археологiчноï експедицiï, — каже гiсть. — Копаємо тут i на горi, й пiд горою… Е-е, дiдуню, все має вiк — i ви з бабою, i внук ваш, i Княжа гора.

Дiд Гордiй iз величним спокоєм дивиться на внука, що прислухається до розмови, далi переводить очi на Княжу гору, що горбиться, затуляючи крайнебо сьогоднi так, як затуляла його i сто, й тисячу, й десять тисяч рокiв тому, як затулятиме крайнебо завтра — й допоки свiту. Його чоло зостається холодне, як лiд, i в словах чується лiд.

— А вiк мого внука не загадаєш так само, як i вiк Княжоï гори. Нащо марно мiряти? Не вимiряєш.

Потiм дiд Гордiй показує нетутешньому чоловiку все, що зiбрала ïхня хата за довгi роки, й показує комору, й горище, й сiни, а ще погрiбник i погрiб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всiлякi iнструменти, яких ого скiльки назбиралось, — i гiсть на все дивиться з тiєю мiнливою усмiшкою, що так схожа на мiсячну дорiжку на водi. Перепитує, щось записує до блокнота, i, либонь, iз-помiж усього побаченого тут найдужче його уяву вражає саме дiд Гордiй, як найдивовижнiша старожитнiсть, що вцiлiла вiд минулих вiкiв, одломившись од них так, мов осколок од великоï брили гранiту.

А потiм чорного дядька як прив'язало до тiєï городьби, що оперiзувала садибу. Вiн то колiнкував коло неï в кущах смородини, то зводився на картоплиську, то знову падав на колiна, мало очима не просiюючись у землю.

— Який безпечний народ наш! — наче аж сатанiли губи його вiд шпарких вигукiв. — Яка свiдомiсть у народу — як у безсмертноï дитини, що нiколи не подорослiшає, не постарiшає, не обтяжiє розумом вiд досвiду!

Щось знаходив на межi, складав до латаноï шкiряноï торби, яку носив через плече, а коли гай-гай пiдступив до дiда Гордiя, то дивився на старого з якимсь таким оторопiнням, наче вже нiколи й не порятується вiд сто-ропiння. Обережно з торби на спориш витрусив поназбируванi знахiдки.

— Дiдуню, серце ви моє, лиш подивiться, що у вас на межi валяється!

— Ось камiнь клином — це сокира! Ось рiг — це все, що зосталось вiд бойового молота… Ось що зосталось вiд могили кiстяноï… Ось гостра стрiла… ось вiд списа…

Чорний чоловiк аж бухтiв од захвату, аж трусився мiцним дiжкуватим тiлом, брови танцювали над витрiшкуватими очима. А поряд iз ним дiд Гордiй стояв так само спокiйно, як стояла Княжа гора в дiда за плечима.

— Дiдуню, це ваш спадок — од пращурiв гай-гай iз яких столiть… Ось тут, на цiй садибi, корiнь вашого роду, еге?.. Тут дiдизна вашого дiда, еге?.. I дiдизна ще старiшого дiда, еге?

— Атож, споконвiчна дiдизна, — згодився дiд Гордiй. — Тут i народжувались, тут i на той свiт переставлялись. Корiнь нашого роду з Княжоï гори, правда… I я тут знайшовся, ось тiльки не в цiй хатi, бо хату переставили, як люди стали йти в колгосп… А ось онук уже в новiй хатi знайшовся.

Чорний мiдноголовий чоловiк дав тобi якусь загнуту кiсточку i сказав:

— Це рибальський гачок. На цей гачок твоï старовиннi предки колись ловили рибу в Днiпрi. Спробуй i ти зловити судака чи в'язя.

— Предки ловили, авжеж, — мовив дiд. — Бо риба водилась…

Iшла з городу баба Килина з сапою в руцi, то гiсть до неï:

— Бабуню, ось бусинка-пронизка з мiдi, колись давно-предавно якась ваша родичка загубила, а ви й досi не пiдiбрали. Знайдете решту, бо десь воно ж на цiй землi погублено, та й матимете намисто.

— Ай справдi намисто, — пильно роздивлялась баба Килина ту знахiдку. — Тiльки де вже менi ïх визбирати? Не до намиста менi. Ось онук виросте й парубкуватиме, нехай для невiстки позбирає. Не пропаде в землi, свого долежиться.

Дiд Гордiй подався до хати й скоро повернувся з пузатим шкiряним капшуком.

— Бери, чоловiче добрий!

— Таке багатство! — скрикнув той, вийнявши з капшука цiлу пригiрщ старовинних монет. — За вiщо ж менi такий скарб?

— Може, щось купиш за цi грошi, бо менi не продають. А ти, видать, грамотний i знаєш, де цим грошам дають хiд. Бери, нам не шкода. Тут земля така родюча, що вродить i грошей, i всякоï всячини.

— Ой родить, ой родить, — проспiвала баба Килина, йдучи до хати. — I петрушку з кропом, i гарбузи, i грошi, й череп'я.