Княжа гора

Знову на хатньому причiлку сидиш у зеленому липовому парашутi, що шелестить листям, i кличеш до себе Княжу гору так, начеб кликав рiдну матiр, аби не барилась у колгоспному полi, а верталася б хутчiй до домашнього вогнища. Кличеш довгохвостих сорок i диких кiзок, а ще ж i зайцiв, бо зайцi також водяться, а ще ïжакiв, гадюк, куниць, золотаво-пухнастих бiлок. Дiд Гордiй сидить пiд хатою в бiлiй полотнянiй сорочцi, струже ложку з деревини, й кучерявi стружки облiпили дiда, як бджоли вощину. А що ти кличеш Княжу гору вголос, то дiд пiдказує:

— Не забудь позвати борсука…

Виспiвуючи в липi, слухняно кличеш борсука, хай навiдається в гостi.

— Не забудь лисицю…

Чом би й не покликати лисицю, i ти з липи спiваєш до невидноï звiдси лисицi, щоб не барилася, а спускалась у село.

— I вухату сову поклич, i горличок поклич… За розумною дiдовою порадою кличеш i вухату сову, й горличок, кличеш те, що лiтає, бiгає та лазить, що гарчить i щебече, бо твоя душа готова вмiстити в собi все, що вмiщає в собi душа Княжоï гори, у вас-бо спорiдненi душi.

— Ти, хлопче, такий, що й вовка покличеш. Кажуть, цiла тiчка вовча на горi об'явилась. Ну, тiчка чи не тiчка, а таки недавно колгоспну ягничку зарiзали, що лиш кiсточки й познаходили. Вовка кликати не треба — вiн сам прийде.

Ось на твiй клич iз Княжоï гори, мiнячись у сонячному промiннi, переблискуючи барвистим оперенням, летять птахи.

— Дiду, горлицi летять!

Дiд Гордiй сидить пiд хатою в сивiй хмарi розмаяного волосся.

— Дiду, вже й лелека летить!

Лице в дiда Гордiя начебто багатшає ще на одну борозну, а стiльки ж ïх у нього, що не лице, а рiлля.

— дiду, а качки дикi!

Очi в дiда Гордiя завiшано мережаними повiками, за якими вiн сховався разом iз усiм своïм великим i загадковим життям.

Горлицi перелетiли в попелястому шумовиннi повiтря, лелеки вiдпливли на крилах-веслах, качки прохурчали, сойка майнула рябими крильми, зозуля пронеслась. А ластiвок скiльки! Ось тiльки звiрiв нiяких iз лiсу не видно, але ж звiрi — не птахи, що сп'ялись на крила й пурхнули на клич. А борсуковi збиратися забарно. Лисиця хутчiй прибiгла б, але ж дорога неблизька, та й собак у селi страшно.

— Дiду, вiзьмiть мене з собою на Княжу гору, я ще нiколи там не був!

— Отуди? — дiд Гордiй показує рукою. — До неба?

— Еге, вiзьмiть мене аж до неба.

— Е-е, синашу, до Княжоï гори треба дорости. Дорости отут, на землi. Ти спершу дорости, а я потiм вiзьму.

— Коли ж я доросту, коли? — кричиш у розпачi до всього свiту.

— Скоро доростеш, — каже дiд Гордiй так, наче то бiлий свiт озивається його вустами. — Поглянь на мене: ось я не встиг оглянутись, як уже вирiс. Так i ти не зоглядишся.

Лишенько, невже знову навiдалась дика кiзка, почувши його клич, ген майнули ноги в дубняку, гiлля вiд бiгу ïï схлюпнулось хвилею?

Привидiлося, сонячнi зайчики пустують…