Хіба ревуть воли, як ясла повні

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини,- бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі.

- Та кого ти, чоловіче, питаєш?

- Окуня Карпа.

- Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер… А тобі ж навіщо він?

- Та треба… Так умер, кажете?

- Умер, умер.

і- А хто ж після його зостався?

'- Та хто ж після його зостався?! - каже жінка, задумавшись…- Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько - був йому якийсь далекий родич… торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нікого такого…

- Так… А волость же ваша далеко?

- Волость? - глянула жінка на його і, перегодя трохи, одказала: - на тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї, а там - зараз і волость.

- Ну, спасибі вам. Прощайте.

- Щасливо.

Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка, А жінка й парубок ще довго стояли - дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у кривій вулиці.

- Ти не питав, Грицьку,- тоді жінка до парубка,- хто він такий? навіщо йому Окунь?

- Ні, не питав.

- Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщині, багато, кажуть, всякої рідні… Там і брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов і сей?!

- Бог його зна.

- Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловік.

- Добре, мамо,- каже парубок. І обоє пішли в хату. Жінка справді догадалася, навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об'явився у волості небожем Окуня - Остапом Хрущем, що літ, може, з п'ятнадцять, як пішов на Дін. Уже його й з ревізії викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам'ятали ще - коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад повернувся й просився у піщанську громаду.

- Чого ти звідтіля вернувся? - пита його голова: - Хіба там недобре стало жити?

- Та трудно вже й там,- кланяючись, каже Остап.-Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата… пропадає…

- А тут хіба краще? - пита писар.

- Та все ж, бачте - рідна сторона.

- Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого? - знову голова.

- Та в мене ось є старий пашпорт.- Та, витягшй з гамана шматок засмальцьованого паперу з обтіпаними краями, й подав голові.

Подивився той на папір, розправив, прочитав - і знову зложив.

- Що ж з сього?! - каже.- Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?

- А бог його знає - чому… Не знав.

- Відколи пашпорта не переміняв!! - не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

- Та там мене й по цьому всюди приймали.

- Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? - пита голова писаря.

- А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то, може, й діло буде,- одказав писар.- А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

- Зділайте милость,- каже, кланяючись, Остап,- уже поклопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тільки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пішли у другу хату.

Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий - невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде - отаманує. А через місяць йому об'явлено, що тепер він піщанський громадянин - козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та заправив у поштарі.

Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од проїжджих перепада. Послужив він рік, а на другий уже грунт і хату купив. Якраз на край села, на белебні, стояла собі осторонь чиясь сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений; звісно - сирітське, та ще й за селом.

Купив Остап хату та, не довго думавши, ішлестарос-.. тів до Мотрі Жуківни - бідної, некрасивої дівчини, З уже таки й літньої, що жила у сусідах, удвох з старою 1 матір'ю. -

- А що ж, Мотре,- каже їй мати,- іди! Хоч хата своя буде, хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара…

- Та чи йти, то й ітаї - одказує дочка.- ї так натерпілись усього!

Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира. Діждали весни,-огород одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; приспу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом - любо глянути, і огородина зеленіє…

Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі - ні ступня. Приходилось у чужих людей косити, хліб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою - старою своєю матір'ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого було й галушок зварити,- при-ходилось сухим хлібом давитись…