Харитя

Коцюбинський М. М.

ХАРИТЯ

I

В пе­чi па­лав во­гонь i чер­во­ним язи­ком ли­зав че­люс­тi. В ма­ленькiй ха­тi бу­ло по­но­чi, по кут­ках сто­яли дi­ди. На пос­те­лi ле­жа­ла сла­ба жiн­ка й стог­на­ла. Се Ха­ри­ти­на ма­ти. Шiсть тиж­нiв по­ми­ну­ло, як по­мер її чо­ло­вiк, батько Ха­ри­тин, i вiд­то­дi бiд­на удо­ва ту­жить та сла­бує, а оце вже дру­гий день, як зов­сiм зляг­ла. Зляг­ла са­ме в жни­ва, в га­ря­чий час, ко­ли всi, хто вмiє жа­ти, по­да­лись на ни­ву зби­ра­ти на зи­му хлiб. I вдо­ви­не жи­то пос­пi­ло, та не­ма ко­му йо­го жа­ти: сип­леться стиг­ле зер­но на зем­лю, а вдо­ва ле­жить не­ду­жа: тяж­ка сла­бiсть спу­та­ла ру­ки й но­ги, при­ку­ва­ла до пос­те­лi… Ле­жить бiд­на ма­ти Ха­ри­ти­на та б'ється з ду­ма­ми…

Рипнули две­рi.

- То ти, Ха­ри­тю? - по­чув­ся мля­вий го­лос сла­бої.

- Я, ма­мо!

З две­рей витк­ну­лось спер­шу вiд­ро, до по­ло­ви­ни ви­пов­не­не во­дою, да­лi ру­ся­ва го­лов­ка дiв­чи­ни­на, на­хи­ле­на на­бiк до вiд­ра, а да­лi пра­ва ру­ка, пiд­ня­та тро­хи до­го­ри. В ха­ту увiй­шла Ха­ри­тя i пос­та­ви­ла ко­ло пе­чi вiд­ро. Їй бу­ло вi­сiм ро­кiв. Десь ду­же важ­ким ви­да­лось Ха­ри­тi те вiд­ро з во­дою, бо, пос­та­вив­ши йо­го на зем­лю, хви­лин­ку сто­яла не­ру­хо­мо, спер­шись на при­пi­чок i важ­ко ди­ха­ючи. Лi­ва ру­ка вiд нез­ви­чай­ної ва­ги зом­лi­ла, i Ха­ри­тя не мог­ла її зiг­ну­ти. Але се бу­ло од­ну хви­ли­ну. В дру­гiй - мет­ну­лась Ха­ри­тя до мис­ни­ка, ле­ге­сенько, мов кiз­ка, стриб­ну­ла на ла­ву, зня­ла з по­ли­цi гор­щик i пос­та­ви­ла йо­го ко­ло вiд­ра.

- Що ти ро­биш, до­ню? - пос­пи­та­ла ма­ти.

- Вечерю ва­ри­ти­му, ма­мо.

Слаба тiльки зiтх­ну­ла.

А Ха­ри­тя й справ­дi за­хо­ди­ла­ся ко­ло ве­че­рi. Зми­ла в мис­чи­нi жменьку пшо­на, вки­ну­ла щiп­ку со­лi та зо двi чи зо три кар­топ­ли­ни, на­ли­ла в гор­щик во­ди i прис­та­ви­ла йо­го до вог­ню. Лю­бо бу­ло гля­ну­ти на її дрiб­ненькi, за­пе­че­нi на сон­цi ру­че­ня­та, що жва­во бi­га­ли вiд од­ної ро­бо­ти до дру­гої. Ве­ли­кi си­вi очi з-пiд дов­гих чор­них вiй ди­ви­ли­ся пильно й ро­зум­но. Смуг­ля­ве ли­ченько роз­чер­во­нi­ло­ся, пов­нi вус­та роз­ту­ли­ли­ся,- вся ува­га її була звер­не­на на ро­бо­ту. Во­на за­бу­ла на­вiть i за но­вi чер­во­нi кiс­ни­ки, що двi­чi об­мо­ту­ва­ли її ру­ся­ву, аж бi­лу, го­лов­ку. Кiс­ни­ки тi бу­ли її ра­дiсть, її гор­до­щi. Оце тре­тiй день, як хре­ще­на ма­ти по­да­ру­ва­ла їй тi кiс­ни­ки, а Ха­ри­тя й до­сi не на­тi­шиться ни­ми.

Мати сти­ха зас­тог­на­ла.

Харитя стре­пе­ну­лась i пiд­бiг­ла до лiж­ка.

- Чого ви, ма­тiн­ко? Мо­же, во­ди­цi хо­лод­ної? Що у вас бо­лить? - лас­тiв­кою при­па­да­ла во­на ко­ло не­ду­жої.

- Ох, ди­ти­но моя лю­ба! Все в ме­не бо­лить: ру­ки бо­лять, но­ги бо­лять, го­ло­ви не зве­ду. От, мо­же, вмру, на ко­го ж я те­бе ли­шу, си­ро­ти­ну не­щас­ну?.. Хто те­бе дог­ля­не, ви­го­дує?

Харитя по­чу­ла, що її ма­леньке сер­це за­бо­лi­ло, на­че хто зда­вив йо­го в жме­нi; сльози зат­рем­тi­ли на її дов­гих вi­ях. Во­на при­па­ла ма­те­рi до рук i по­ча­ла їх цi­лу­ва­ти.

- Що ми ро­би­ти­ме­мо, до­ню? От до­ве­лось ме­нi зляг­ти са­ме в жни­ва… Хлiб стоїть у по­лi не­ви­жа­тий, оси­пається… I вже не знаю, як ме­нi, бiд­нiй, не­ду­жiй, за­по­бiг­ти ли­хо­вi… Як не збе­ре­мо хлi­ба - за­ги­не­мо з го­ло­ду зи­мою!.. Ох, бо­же мiй, бо­же!

- Не жу­рiться, ма­мо! Не плач­те! Ад­же ж бог доб­рий, ма­мо! Бог по­мо­же вам оду­жа­ти, по­мо­же вам хлiб зiб­ра­ти… Прав­да, ма­мо?.. Прав­да?..

II