Як ведеться, так і живеться

Не світячи світла, він роздівся і мерщій ліг. Крізь шибки вікон місячний світ уривався у хату, з одного вікна він досягав аж до груби і хитався на темнозелених кахлях, з другого — розплатавшись серед долівки, крався аж [до] його постелі. Василь дивився на ті ясні плями. Йому не спалось. Збуджені думки снували у голові, будили другі, гнали сон. Вони вертілися все ж коло того панування. — Уже хіба не я буду, а панування добуду, — казан він собі, як і колись його мати казала. Кров матерня бунтувалася у його жилах. Її молоді думки обіймали його, її гордощі, бідота, невдачі давили його. Він почував себе вищим від других. З ким він себе зрівняє з своїх дитячих товаришів? Та недостачі не дають йому піднятися угору, не дають розвернутися ушир. Господи! де ж його узяти того достатку? А треба десь брати, треба добувати його, бо без його життя не життя. Хоч би Олександра не збрехав. Коли б то він справді перетяг мене у контору. Уже хай би і з сестрою грався собі. Мені що до неї? Не він — другий буде. Квацюга який. Мені від того ніякої користі. От би тілько принарядити її треба, а то справді така обірванка.

І він задумався. Як павук снує свою павутину, так Василь снував тенета, щоб заплутати як–небудь у їх Олександра.

- VII - ТАТАРИН, БРАТІК, ТАТАРИН!

Настало свято, настала зелена неділя. Сонце, піднявшись, весело і ясно озирає виметені двори, вибілені хати, уквітчані зеленим клечанням; густі садки пишаються своєю красою, земля — своїм зеленим килимом. Повітря чисте, прозоре, небо синє, глибоке… Свято усюди. Зично гуде дзвін довгоселівської церкви, ззиваючи людей до служби, і люди, наряжені, наче плав той пустилися з усіх кінців, з усіх уличок.

Галя устала ще до сонця, щоб поки таки до церкви задзвонять, їй упоратися по хаті, розчесатися і нарядитися. Вона ще учора з вечора думала, як би їй не заспати. У четвер був у брата Олександра і хвалився, що він на зелену неділю буде у довгоселівській церкві. Він сказав братові, що зайде по його. Та разом і підуть. Вона ждала того приходу Олександрового як бога, вона готовилася більше до його, ніж до церкви.

— І ви підете? — допитувався її тоді Олександра.

— Не знаю, — одказала вона.

— Як не знаю. Збирайтеся. Я забіжу та разом утрьох і підемо.

Що ж, коли він прийде, а вона буде не готова! Не доведи господи! У неї не то, що давно колись, і доброї одежинки не доставало. У неї зразу усього доволі стало: ще на паску мати справила їй аж двоє платтів з ситцю, заказала рантові чобітки на колодку, накупила намиста, надавала ще своїх дівоцьких платків, цвітних, кашемірових. Брат купив срібні сережки. Галя дивувалася, що всі зразу гнів свій перемінили на милость та ласку. Через тиждень після того, як уперше навідався до їх Олександра, Василь кликнув до себе матір у хату і довго вони щось там балакали між собою. Галя не чула їх розмови і сподівалася лайки. Оже вона помилилась. Мати, правда, прикро додивлялась до неї, то зазирала в очі, то дивилася в лице, оже нічого не казала. Василь на другий день бурчав, коли вона подавала умиватись, чого вона такою голодрабкою ходе. Водячись з мужиками, тілько мужичишся! — виговорював він. Галя мала одказати — у чому ж їй ходити, коли другого нічого немає, та боялася збити бучу. Хай перебурчить — та й перестане. У піст мати все турбувалася, коли б його у лавки піти, набрати Галі на плаття. — Бо ти вже, слава богу, дівка, а в тебе і одежі доброї немає! — додала вона і так тихо, так ласкаво. На паску нарядила Галю як панну. У білому з голубими квіточками платті вона виглядала купцівною. І трохи Галя не схожа на давню Галю: свіжа як різочка на ранній зорі, вона брала очі на себе, наряжена як квіточка — вона так і тягне до себе. Коло неї справді парубки так і снують, — хто пройде, черкнеться повз неї, загляне у очі ясні–блискучі. Одно тілько, Галя так ввічлива до кожного, з того часу, як наділа те плаття на себе, зразу стала гордіша, недоступніша. То бувало з Карпом стрінеться — стане і побалакає, а то своїх двоюродних братів наче стала сторонитися, наче вона боялася з ними стріватися, і забачивши, геть обходила стороною.

— Запаніла наша Галя, — хвалився Грицько матері. — Там така розряжена, куди тобі, без палиці і не приступ.

— Молода ще, — одказала на те Настя. — Занову ситце на кілочку, обноситься — обійдеться.

— Природа своє бере, — увернув, зітхнувши, Грицько.