Читаем Як ведеться, так і живеться полностью

— А що, злякав? — гукнув Василь, добігаючи до братів. Він був без шапки, розкудланий, розхристаний. Видно, що тілько–тілько що встав.

— Що б же ти думав, коли 6 у голову вцілив? — спитався Грицько.

Василь зареготався своїм тихим реготом і засвітив зеленими очима.

— Ти б же голову провалив! — крикнув Грицько. — Дурний, дурний, а ще і вчений! — додав він і, повернувшись, пішов на поляну до овечат. Іван собі поспішав за братом. Василь постояв, подивився услід їм.

— Так ви не хочете зо мною гратись? — гукнув він услід братам. — Підождіть же.

І, повернувшись, побіг до перелазу. По дорозі він костурякою збивав траву, молоденькі вишні скручував, одчахував гілки. Куди пройшов — всюди покинув свій розорливий слід.

Незабаром почувся нестямний крик. Давить хто кого? ріже? Привичне Івасеве ухо зразу дочуло знайомий голос.

— То той рябець даве уже Галю, — тривожно він замовив до Грицька. — Ходімо оборонимо її! Ходімо–бо… — прохав він, тіпаючись увесь і блідіючи на лиці.

— А як тітка? — спитався Грицько.

— Ні, він. Їй–богу, вів. Хіба не чуєш? — аж танцював Івась і побіг до окопу.

— Дивись! дивись! — гукнув він, забачивши, що Василь сидів верхи на Галі і, взявши за невеличкі кіски, сіпав то в той, то в другий бік. Галя кричала на увесь садок.

— Що ти робиш, кателик! — гукнув не своїм гласом Івась і в одну мить опинився на тину.

— Ану–ну, іди! іди сюди! Я й тобі задам! — грозився Василь, не випускаючи з-під себе Галі.

— Шпурляй на його груддя! — гукав Івась на Грицька, що стояв з грудкою у руках на окопі. — Шпурляй! Чого ти дивишся? Він шпурляв по нас? Тілько гляди, не влучай у Галю.

Грицько стояв з грудкою, не рішаючись кинути. Галя кричала… Івась метався по тину. Що його зробити? Коли б сила — він би так і скрутив отого шибеника. А Василь, сіпаючи за коси Галю, прицмокує та пригукує. Крики її, муки братів такі радісні йому.

— Тітка іде! Тітка іде! — засвітивши очима, гукнув Івась. — Тіт… — не вспів промовити Івась, як Василь, наче опечений, кинувши Галю, попер у вишник.

— Галю, сюди! Галю, мерщій сюди! — і покивує, і поморгує Івась, стрибнув з тину та до Галі, що, обливаючись слізьми, лежала на мокрій траві. — Уставай, Галю. Нема тітки! То я так… дурив, — аж задихаючись, шепче Івась. — Тікаймо мерщій до нас. — І, вхопивши за руку Галю, він поволік її до тину.

— Скоріше перелазь, поки не оглядівся, шибеник! — І разом з Галею він стрибнув у рів.

Грицько з радощів пошпурив грудомаху у вишник, де сховався Василь.

— Батькові своєму в лоб! — гукнув той, вискочивши з захисту.

Івась, стоячи коло Галі на окопі, з радощів тикав то на Галю, то на його і викрикував, пританцьовуючи:

— А що? а що?

— Так ти одурив? — образливо промовив Василь і, червоніючи, повагом напрямився до тину.

— Ось навернись сюди! навернись! — піднімаючи здоровенну хворостину, сказав Грицько. — Я тобі дам!

Василь зостановивсь. Івась аж танцює, а Галя тулиться та ховається поза Івасем.

— Не бійся, Галю. Не бійсь. Тепер ми тебе не дамо бити.

— Іди, Галько, додому! — гукнув Василь, не знаючи, що йому робити. — Іди додому зараз. А то піду матері скажу, що ти овець не хоч пасти.

— За що ж ти б'єшся? — хлипаючи, одказала Галя.

— Іди, я вже не буду.

— Не йди, Галю. Не йди. Боже тебе сохрани! — умовляв її Івась: — Хай сам, гладкий, пасе.

— Мені мати не припоручала, а їй.

— А ми твоїй матері похвалимося, що ти її бив та ми одняли.

— Ну, не піймаю ж я тебе! — креснувши кулак об кулак, скрикнув Василь і повернувся іти.

— А що, покурив? а що, покурив? — доїда радий Івась. — Дурень! Дурень! одурений дурень!

Василь стрепенувся, повернувсь і, аж посинівши од лютощів, промовив:

— Не попадайся ж і ти мені, білоголова крисо!

— Ось тобі! — і Івась ткнув йому дулю.

Грицько, потрушуючи хлудиною, реготався.

— Чого хоч ти, собако, скалиш зуби? — не знаючи, що сказати, спитався він Грицька.

На те питання не тілько Грицько та Івась зареготали, а й Галя крізь сльози хихикнула, таке воно здалося їм смішне.

— Коли так, я зараз піду до матері! — аж стрибнув Василь і мерщій побіг до хати.

Галя почала плакати і рвалася іти.

— Не йди, Галю, не йди. Він не піде жалітися, — і прохав, і вмовляв її Івась.

— Піде, піде. Ще й набреше. Пустіть, я піду. А то ж мати мене розірве. Сьогодні уранці нахвалялася: тілько ще в чому прошкодишся — розірву.

— Та то вона так, — обізвавсь Грицько. — Не бійсь. Я його знаю. Якби сам на сам з тобою — він би пішов. А так — не піде. А чи й піде — ми заступимося. Ходімо до хати. Хай сам пасе вівці.

І брати повели Галю огородом. Не доходячи до хати, Галя зразу побачила знайому постать матері: високу, браву, на лиці білу, на волос чорну. Гордо вона виткнулась з‑за стіни, держачи у руках головку капусти, і простувала до перелазу. Ззаду неї ішла зігнувшись Настя. Низенька, сухенька, похила, вона здавалася дитиною проти своєї ще молодої братової.

Галя, забачивши матір, зразу подалася назад — та тікати нікуди.

— Здрастуйте, тіточко! — трохи не в один голос скрикнули Грицько і Івась.

— Здрастуйте. Здорові! — повернувшись, привіталась вона. — І ти вже тут? — здвоюючи брови, спитала вона дочки.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Отверженные
Отверженные

Великий французский писатель Виктор Гюго — один из самых ярких представителей прогрессивно-романтической литературы XIX века. Вот уже более ста лет во всем мире зачитываются его блестящими романами, со сцен театров не сходят его драмы. В данном томе представлен один из лучших романов Гюго — «Отверженные». Это громадная эпопея, представляющая целую энциклопедию французской жизни начала XIX века. Сюжет романа чрезвычайно увлекателен, судьбы его героев удивительно связаны между собой неожиданными и таинственными узами. Его основная идея — это путь от зла к добру, моральное совершенствование как средство преобразования жизни.Перевод под редакцией Анатолия Корнелиевича Виноградова (1931).

Виктор Гюго , Вячеслав Александрович Егоров , Джордж Оливер Смит , Лаванда Риз , Марина Колесова , Оксана Сергеевна Головина

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХIX века / Историческая литература / Образование и наука