Як ведеться, так і живеться

— Це поздоров боже Насті, — казав старий, коли що хвалила Параска. — Стара вже нікчемна стала… Це все вона у нас мастикує.

— Це нагадує мені давнє, — щебетала Параска, пропустивши одну–другу дулівки, — як ще ми жили з матір'ю у пана в горницях… Боже! Чого там тільки не довелося з'їсти, спити? Нігде, мабуть, не доведеться уже так удруге.

Йосип більше мовчав і понуро дивився на жінку, як та про Ратієвщину виспівувала. Коли ж Параска дуже вже заговориться, він стиха та й обірве її примовкою:

— Гаразд, гаразд, одно погано, що ми там, у Ратієвщині, та нічому не навчилися.

— Коли ж мені було учитися? Я тоді ще в кукли гралася, — бликнувши очима, одкаже Параска і знову почне про те, що вже десять раз розказувала.

Тими переказами, своїми згорда замірами вона усім відразу не подобалася, усіх одвернула від себе. Онисько наче і слухав її щебетання, та все поз уха пускав, Явдоха більше з онуком вовтузилася, Яків приставав до брата випити… Настя дивилася на Параску та думала: «Видно, їй і трохи не шкода Йосипа, бо не щебетала б так, знаючи, що, може, через тиждень тільки й бачитиме його». Йосип, тільки кинув оком на своїх, зразу помітив, що не таку невістку ждалося батькові–матері, не таку сестру брату–братовій. Йому робилося сумно, гірко. Він ще через місяць, як побралися, побачив, як гірко помилився; та все таїв на своїй душі, гнітив на своєму серці. Поки ще сам на сам був з нею, все більше змовчував, мирився з своєю долею — сам здобув, сам і зноси на здоров'я; а тепер, коли він укине її у чужу сім'ю, тільки вміючу наряджатися, та хвастати, та хвалитися тими розкошами, які вона звідала, живучи у горницях, — йому робилося так гірко, так трудно… Парасчине щебетання гострим серпом драло його по горлі. Він ставав далі все сумніше та мовчазніше; серце його ждало тільки слова накриво, щоб спалахнути. Він стільки раз обривав Параску, і вона кожен раз хоч з трудом, а змовчувала. Все те таїлось на душі, гнітило… Ось воно і прорвалося…

— Чому ви, сестро, не одвідаєте ковбаси? — спитала Настя, як випили по чарці тернівки. — Все те солодке та солодке, а з його ніякого наїдку, тільки одно нудитиме… Прошу вас — одвідайте та й скажіть, чи добра наша ковбаса?

Параска узяла кільце, пожувала–пожувала та й виплюнула.

— Негарна, — одказала вона, беручи маковик. — От як я у барина їла, нігде вже такої не їстиму: молочна та пухка — губами їж.

Настя мовчки схилилася; Йосип аж позеленів. Він знав, що ту ковбасу готували Настині руки.

— А чи їла ти коли таку у себе, на своєму господарстві? — уїдливо спитав він її.

— При таких злиднях, які ти завів?! — ще уїдливіше одказала вона йому, свіркнувши, наче блискавка, очима.

— А ти ж?., ти!.. — на всю хату ревнув Йосип, затремтівши, як лист на осичині. — Що ти принесла до моїх злиднів? Чи ти порядок такий, як слід, давала? Чи ти хазяйства гляділа? Я ж, як та собака, тільки й знав, що по роботах бігав; спини не розгинаючи, робив, а ти дома тільки спала та вилежувалася… У тебе обіду не діждешся; у тебе і хліб глевкий, і з хати к бісовій матері тепло випустиш.

— А ти знав, нащо брав! — скрикнула собі Параска.

— Так я ж тебе навчу! — гукнув у свою чергу Йосип, ударивши кулаком по столу так, що аж усі здригнули, а діти скрикнули.

Параска, як огонь, зайнялася. Ще трохи — і одно другому б у вічі учепилося.

— Ну, чого ви, чого? — суворо перервав їх Онисько. — Йосипе, годі!

— Щастя твоє! щастя! — сварячись на неї кулаком, сказав Йосип.

— Що, бив би? може, битимеш! Малі руки… руки не виросли! — тріскотала вона, соваючись на місці.

— Мовчи, язичку, а то кашки дам! — глухо одказав Йосип.

— Йосипе! — обізвався Яків. — І чого ти устряв між жінок? Геть покинь їх, іди сюди. Вип'ємо краще… Вони всі одним миром мазані… І моя така!.. Не по їй що — зараз і накриє мокрим рядном… Знаємо ми їх… така вже, бач, натура… Іди вип'ємо… Коли удруге доведеться так? Та чи й доведеться? Покинь їх!

— І справді, нумо вип'ємо… Що вони?! — призро одказав Йосип і посунувся до брата.

Тим часом Настя загомонила Параску, примішався до їх старий–стара. Онисько повів розмову про будущину. Він так не покине Йосипа, він не зоставить Параски. Через сіни у їх зайва хата… Чого Параска буде по чужих хатах тинятися? Тут, дома, їй і покійніше, і безпечніше. Він завтра і перевезе їх.

Параска більше згорда, ніж з дякою, прийняла річ старого… Звісно, вона переїде. Чого їй зоставатися між чужими, коли є свої — рідні? Це страмно було б і родові, як сина у москалі узяли — невістку геть одіпхнути… У їх син, у їх дитина. Хто об йому буде піклуватись, коли батько в службі? Звісно, дід та баба…

Йосип сидів біля Якова і слухав.

— Та ти рада будь… Тобі у ногах лазити та дякувати, — одказав він на річ Параски.

— Та буде, Йосипе… Годі. Хай вони там собі погомонять. Чого тобі до їх мішатись? — здержував Яків.

Йосип не вгомонювався. Прихилившись до брата, почав він йому жалітися на жінку, на долю, на свій дурний розум…