Як ведеться, так і живеться

— Води дай! — крикнув удруге Василь.

— Чи тобі важко самому устати напитись? — спитала Галя.

— Води дай! — одно гукає Василь. — Ти не бач, що я роблю?

— Що ж ти робиш?

Василь, як кіт, стрибнув з лави, вирвав деркач з рук у Галі і швиргонув його під піл.

— Води дай!

— Не великий пан — сам нап'єшся! — відказала гнівно Галя і нагнулася за деркачем.

З усього розгону Василь ударив її кулаком по спині. Галя присіла і, вхопившись за спину руками, залилася слізьми.

— Води дай! — одно вигукує Василь.

Щось за тінь пробігла повз вікно… Галя стояла спиною до його і не бачила, що то мати; зате Василь зразу побачив і побіг на своє місце.

— Кажу, дай води! — гукає він з місця… Галя плаче.

— Що це у вас? Чого ти ревеш, рево? — пита, уступивши у хату, мати.

— Отой… — ридаючи, хвалиться Галя, — ударив з усієї сили… кулаком… по спині…

— Бреше вона, мамо, їй–богу, бреше! Вона мете, курить; підняла таку кіптягу — дихати нікуди. Кажу: покинь — не слухає… дай хоч води — а вона почала лаятись. Так я вирвав віник з рук та й підкинув під піл. А вона ото у сльози, — виправлявся Василь.

— Брешеш… ти вдарив мене, — плаче Галя.

— Мовчи, сучко! Мовчи! — гукнула мати і напала ото дочку…

Не первина Галі терпіти від матері лайку, скубку, штовхани; щасливий той день, коли проходив без їх. З самого малу незлюбила її Параска, з того часу, коли болісний крик її оповістив світові, що на йому народилося нове життя; з того часу, як баба–повитуха, обдивившись, поздоровила Параску з дочкою, серце матері забилося ненавистю до дитини.

Чого? через віщо?

Параска і родилась, і зросла у Ратієвському дворі. Перші роки пройшли у розкошах, у достатках. Вона була ключниці Оришки дочка. Батька свого зовсім не знала, бо уродилася через півтора року після його смерті. Остап, дворецький Ратієва, був уже старим дідом, як князь Ратієв звелів йому одружитися з Оришкою. Оришку купив князь за сотню рублів. І гріх було слова сказати, щоб Оришка не стоїла тих грошей: молода, висока на зріст, чорноволоса, чорноока, а на лиці — як калина.

Пан давно хвалився Остапові, що він його нагороде як слід за вірну службу. І сміялися ж ратієвці, коли пан, прикликавши Остапа та Оришку до себе, сказав: «Оце тобі, Остапе, за твою вірну службу і нагорода! Бери оцю дівку за руку та веди до шлюбу; повінчайтеся та й живіть щасливо…» Остап нічого не одказав панові, не ослухався. Не було чоловіка вірнішого від Остапа на всьому дворі. Він був завжди з паном; у такій шанобі у пана; з'їздив з ним багато чужих сторін, бачив багато світу і перед дворовими вихвалявся тим… гудив неотесане мужиччя за їх нещирість, за їх невдячність. Він не знав ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри; все те для його був пан. Вірний та щирий слуга! І добре ж пан награждає його за вірну службу! Де знайдеш таку красиву та показну дівку, як Оришка? Не дворецькому Остапові, старому горбатому дідові, вона під стать, а наряди її, то чи й панянка де краща знайдеться від неї! Чого ж Остап, одійшовши від пана, ще дужче мов згорбився? Чого по жовтому, карбованому зморшками обличчю пройшла якась темна тінь: воно ще дужче пожовтіло, аж помуріло, у мутних старих очах засвітила туга — глибока думка?.. Козачок Петрушка хвалився у горничній дівчатам, що він, якось зайшовши в Останову хату, застав, як той, схилившись над сундуком, перебирав одежу. Петрушка, не примітивши Остапа, перебіг аж до столової, й, озирнувшись, він побачив, що з очей у Остапа бігла якась вода… Остап одвернувся і охриплим голосом спитав його: «Чого тобі треба?» Петрушка ніколи не чув такого глухого, такого суворого голосу в Остапа. Він мерщій утік через столову.

На другий день усі бачили Остапа з червоними очима і синім носом; від його несло хмелем.

— Чого се, дядюшка, од вас так горілка воняє! — спитала його цікава горнична Горпина.

— Сертук поп'ятнився… чистив плями, — понуро одказав Остап.

У неділю повінчали їх. Остап, наче кам'яний, стояв коло своєї пари — не гляне, не повернеться до неї; а вона, наче зорями, світить своїми ясними очима… Весілля не грали, пан тільки подарував молодому й молодій по п'ятдесят рублів на нове господарство та нарік Оришку ключницею — тільки всього. Люди гомоніли, що Остап і не ночував тії ночі з молодою, що бачили, як він кудись крався з двору. Ходила чутка, що він усю ніч просидів у жидівському шинку. Та чого люди не накажуть! Одно тільки було примітно: в Остапа, видно, одежа дедалі все старілася та п'ятнилася, а Остап не жалів ні рук, ні горілки, щоб її вичистити, і на ранок завжди несло від його таким хмелем… та ніс з дня на день робився все синіше та синіше.

— Чого в тебе, Остапе, ніс такий синій? — спитав його раз Ратієв.

— Від добра, пане, — одказав суворо Остап.

Ратієв свіркнув на його своїми чорними очима і одвернувся, а Остап за спиною пана таке зробив, про що, згадуючи, довго сміялися дворові, — висолопивши язик, наставив пальцями над головою, наче ріжки, помахав–помахав ними і, в одну мить заскреготавши зубами, посварився своїм немощним кулаком.