Я бачу, вас цікавить пітьма

Він підняв голову — і рвучко відсахнувся, зрозумівши, що заснув просто на фотографії спотвореного трупа Христини Рогач.

Одним стрибком діставшись до тумбочки, він схопив телефон, не встигнувши глянути, хто дзвонить.

— Алло! Валер, ти? Алло!

У голові вервечкою промайнули здогади: може, телефонує Субота (чомусь Андрій однозначно вирішив, що з погрозами), або вчорашня барменка пригадала щось важливе (хоч він і не давав їй номера), або медсестра Ксеня (не намагайтеся дізнатися, чому в неї на шиї хустинка)… Він навіть устиг подумати, що це знову Дора, хай хоч ким вона була, коли на тому кінці пролунав соковитий баритон:

— Не розбудив вас, Андрію Олександровичу? Це вас Тупогуб турбує.

— А… Павло Борисович… Щось сталося?

— Сталося. Але ви не хвилюйтеся.

— Знайшлася? Дівчинка знайшлася?

— Ні. Знайшлася Христина Рогач. Наша медсестра, яку, за вашими словами, вбили просто в мене під вікнами.

— Знайшлась? — здивовано повторив Андрій. — Ви хочете сказати, знайшли тіло?

— Христина Рогач жива і здорова. Вам краще під’їхати… Я пришлю по вас авто.

Розділ 27 Цілком несуттєва деталь

Це був приватний будинок якраз «за спинами» п’ятиповерхівок. Неприбране, захаращене подвір’я. Вузькою траншеєю в снігу протоптана стежечка в туалет. Перекособочена веранда. Так завалена різним мотлохом, ніби все, що ліньки нести на звалище, викидали сюди. Низькі, оббиті дерматином двері — довелося трохи підняти їх за ручку, щоб вони відчинилися.

Жовте хворобливе світло запилюжених лампочок. І запах — тяжкий неприємний дух старості й пияцтва.

— Ну нарешті! — полегшено проголосив мер.

Він стояв посеред невеликої кімнати, стараючись ні до чого не доторкатися. На його обличчі застигло почуття бридливості.

Субота теж був тут.

— Знайшлася! — повідомив він Андрія, теж не привітавшись. — Зайди-зайди. Осьо Марія Григоровна, її мама. Пройди сюди — стара ж людина!

Стара людина Марія Григорівна сиділа на низькій кривій канапі в грубій плетеній кофті поверх довгої нічної сорочки і, судячи з запаху, страждала від похмілля. До того ж сильного. Її лице було бліде і змарніле, під очима темні кола, руки помітно тремтіли.

— Розкажіть йому, Марія Григоровна! — голосно сказав Субота, так наче вона була туга на вухо. — Це наш консультант. Із поліції. Він уже з ніг збився вашу дочку шукати. Розкажіть!

— Вона написала пісьмо, — кволим голосом сказала жінка. — Із города.

— О! — Субота тут же простягнув Андрієві нерівно розірваного конверта. — Получаїться, в понеділок увечері відправила. Зі штампа видно.

Андрій вийняв листа.

— Можна? — запитав він жінку.

— Можна! — відповів Субота замість неї.

Рівний жіночий почерк повідомляв, що Христина поїхала до подруги і залишиться жити там, тому що життя в селищі безперспективне і «в мене немає більше сил».

— Після вашого вчорашнього візиту, — озвався мер, — у мене просто серце було не на місці. Я попросив Віталіка раненько-зранку завітати до Марії Григорівни і розпитати про дочку.

— А мені ще й Оксі наярювала. Із медпункту. Що ви їй там наговорили, кстаті?

— Та нічого такого…

— Одне слово, знайшлася Христина, — підсумував мер. — Як я і казав — непорозуміння.

— Так а що за подруга? — спохмурнів Андрій. — Маріє Григорівно, ви знаєте, про кого мова? Тут навіть імені немає.

— Нікого я не знаю! — буркнула жінка, обдавши Андрія кислим сопухом спиртових парів. — А раз написала, значить, усе в порядку. Нема чого волнуваться.

— А ви їй дзвонили? Вона взяла трубку?

— Не бере! — відповів за неї дільничний. — Представляєте? Рідна мати дзвоне, а вона трубки не бере. У них отношенія — не айс.

— Так а чого ж листа писала, раз «не айс»? Це ж іще конверта купити, шкрябати руками… Не простіше по телефону? Чи повідомлення?

— Повідомлень вона не читає, — пояснив Субота. — Плюс вони вже місяць не розговорюють. Правильно я кажу, Марія Григоровна?

— Ага, — байдужо кивнула та. — Місяць уже як. Не говоримо.

— Маячня якась, правду кажучи. Хто в наш час листи пише?

— Може, вона мобілку загубила! — втрутився мер. — Ось вам факт — прийшов лист. — Що іще треба? Тепер усе стало на свої місця. А ваша версія — ні в тин, ні у ворота…

— Маріє Григорівно… — Андрій нахилився над жінкою, простягаючи їй листа. — Це її почерк?

Жінка мляво кивнула.

— Її-її! — запевнив дільничний. — Там і підпис є!

— «Твоя Христиночка», — прочитав Андрій і повернувся до Суботи. — Нічого не розумію. Стосунки «не айс», люди місяць не розмовляють — і на тобі: «твоя Христиночка».

Субота розгублено кліпнув.

— Сарказм, — підказав мер. — Ну, Маріє Григорівно, не будемо забирати ваш час.

Вони з Суботою вже майже виштовхали його на веранду, та Андрій раптом розвернувся й, розштовхавши їх плечима, подався до жінки.

— Подивіться на цей знімок, — сказав він, спритно вихоплюючи з рюкзака картонну теку і розв’язуючи на ній шнурки. — Не впізнаєте? Ви знаєте цю дівчину?

Він тримав перед очима Марії Григорівни фото з написом «Рогач Х. М.» на звороті. Але очі жінки, здається, дивилися крізь синюшне лице на світлині.

— Не впізнаєте? — повторив Андрій, то відводячи фото трохи далі від її очей, то підносячи ближче.