Я бачу, вас цікавить пітьма

— Вона погано чує, — напучував Чоловік у Червоному. — Говоріть так, щоб бачила ваші губи…

— Але щоб ви знали: завтра я про все сообщу в поліцію! Таке взагалі нормально?..

Вона відчинила дверцята і вислизнула надвір. Чоловік у Червоному всміхався. Видно було, як Гала підійшла і простягнула до дівчинки руку, а та взялася за неї: не здивувалась і не налякалася. Гала відразу присіла перед нею навпочіпки, почала поправляти шапку. І ніс утерла паперовою серветкою.

— Я ж казав, — сам до себе мовив Чоловік у Червоному і завів двигун. — Візьмете за руку — і все.

Отже, Чоловік у Червоному завів двигун. Спалахнули фари. Гала тут же звела руку, ніби голосувала, і він неквапом під’їхав до зупинки.

— Доброї ночі! — привіталася вона, вже тримаючи дівчинку на руках. — До Буськового Саду підкинете? Це недалечко, за мостом!

— Залазьте, — погодився Чоловік у Червоному.

— Сонечко, сідай коло дядя! — сказала Гала.

Але дівчинка перелякано вчепилася в неї й високо і перелякано затягла «ііііііі!»

— Зараз, — Гала ніяково всміхнулася. — Подождіть трошки. Вона зараз освоїться.

Дівчинка сховала обличчя в Галиному волоссі, а та мовчки гладила її по спинці. Врешті дівчинка повернулася до Чоловіка в Червоному і, затуливши лице долоньками, поглянула на нього крізь пальці.

— Велика дівчинка, а боїшся, — сказав він. — Ай-ай-ай!

— Вона не така, як усі, — зітхнула Гала. — Особлива дитина… Розумієте?

Нарешті мала дала себе всадовити, і Гала теж піднялась на сидіння. У вушку в дівчинки був слуховий апарат.

— І як же тебе звати, маленька? — голосно запитав Чоловік у Червоному.

Дівчинка не відповіла, а випростала руки і ритмічно плеснула. Плесь! Плесь-плесь!

Розділ 2 Дівчинка, що вміла читати по губах

Грудневе сонце, яскраве і неживе, насмішкувато лоскотало щоки і дражнило оманливим теплом, що таке схоже було на дихання весни. Він сидів на вузькому дерев’яному ослоні у відкритому кузові бортового «газона». Удалечині пропливав нерівний темний чубчик лісової галявини, і лиш сірі бетонні стовпи надавали одноманітному пейзажу сякої-такої ритмічності. «Газон» вихитувало, немов у якомусь химерному, трохи смиканому танці… А коли дивишся в очі тій, з якою танцюєш, решта світу розмащується до бляклої, нечіткої картинки, і, поки лунає музика, реальність — це лише відлиск, що облямовує її лице.

Тієї секунди решту світу обрамлювало спокійне, ледь сумовите лице його матері.

Він вирішив їхати разом із нею — в кузові, не зважаючи на бідкання далекої й малознайомої рідні. Хтось намагався застібнути на ньому пальто, хтось тицяв йому свою шапку… Врешті їх лишили удвох. Його і її — на останній у цім житті спільній дорозі: довжелезній, прямій, наче дишло, вулиці Комсомольській (давно вже якось-там перейменованій), що тяглася через цілісіньке місто, і далі — до самого кладовища.

Мама видавалася живою. Хіба що ледь-ледь стомленою. І близько не схожа на ті обм’яклі воскові обличчя, в яких неможливо впізнати рідні риси. Здавалося, вона просто зімкнула повіки, щоб очі перестали пекти від утоми. Приплющила на пів хвилинки, але й досі слухає… «Ти кажи-кажи. Я просто дам розслабитися очам» — отакий вона мала вигляд. Якби не ця дурнувата стрічка з хрестами на чолі… Чому конче потрібно на чоло! Мабуть, варто було сказати «ні». Він не любив обрядів. Зневажав усі оті «бо так годиться»… Просто цього разу не мав сили сперечатися. Просто не мав сили…

Час до часу крижаний подих вітру грубо змахував сльози з його обличчя й повертав у реальність, обдаровуючи вряди-годи міцними ляпасами, але потім він знову поринав у коловерть думок. І тоді спраглий снігу південний пейзаж утрачав виразність і розпадався на дві дляві ріки: світлу небесну, з пливким ошматтям розталих хмарин, і темну земну, з нерівними, химеристо порізаними берегами… І тільки відчуття стягнутої від висохлих сліз шкіри нагадувало, де він і що тут робить.

Не стримавшись, він ледь підвівся й зірвав дурнувату стрічку з маминого чола. Поклав долоню на її кисті. Холодні… Коли батько був живий, то часто малював їх. Одна така картина, писана олією на дошці, висіла в них на стіні. А він малим не повірив був, що то мамині руки. І сказав їй. Вона засміялася й раптом вишукано склала кисті, точнісінько, як там. І він одразу повірив, що таки справді — її. І мовив, що не знав, які вони красиві. Не помічав. А на картині відразу помітно. «Це тому що тато мене дуже любив», — сказала вона. Тоді це пояснення видалося йому незрозумілим.

Згодом багато разів дивувався, що поїздку в кузові «газона», який продувався всіма вітрами, пам’ятає у щонайменших деталях, а того, що було потім, на цвинтарі, — в пам’яті геть не лишилося. Пригадує, що казав мамі дорогою, що думав тоді, що почував… А ось сам похорон… Ні як приїхали, ні як опускали труну… Чи він цілував її перед цим? Чи кидав оту горезвісну першу жменю? Чи плакав? Куди подався потім? Із ким? Ні, всього цього в пам’яті не лишилося. Тільки тупий виснажливий біль і відчуття стягнутості від висохлих сліз на щоках.