Силует стояв точно по центру коридору. Так близько, що тепер сумнівів не було — ніяка це не дівчинка. Найдивніше те, що він не рухався. Не йшов до Суботи і навіть не ворушився, а завмер у якійсь дивній похилій позі.
— Егей! — встиг крикнути Субота, але гірлянда знову занурилася в темряву.
А за секунду там знову нікого не було.
Голосно лаючись, дільничний змагався з ґудзиком на внутрішній кишені. Смикнув же чорт застібнути… Ще й пальці стали наче чужі, ґудзик вертівся й ухилявся, ніби знущався з нього, й ніяк не хотів пролазити в петельку. Субота нервувався. Без виставлених уперед рук з важенними залізяками, він відчув себе таким беззахисним, що аж жижки йому засіпалися.
Відчуття, що в темряві поруч хтось стоїть, було таке сильне… Таке
— Єсть хтось? — не витримавши, гаркнув Субота. Власний голос видався йому тихим і якимсь жалюгідним.
Ось він намацав телефон. Якого дідька робити такі глибокі кишені в куртках! Мало не випали ключі, він ледве встиг підхопити їх, і ось, нарешті, випростався, витягуючи руку з кишені.
Гірлянда знову погасла. І засвітилася.
Темна постать була просто перед ним.
Дзвінко полетіли долі гайкові ключі, а Субота мимохіть викрикнув якесь жалісне «ауах!» і ледве знову не впустив телефон.
Гірлянда погасла. Швидким, панічним рухом дільничний увімкнув ліхтарика.
Нікого. Попереду, як і доти, розмірено блимала різнокольорова пляма. Субота видихнув, зігнувшись мало не навпіл, і навіть відчув слабкість у ногах. Про всяк випадок він підняв ліхтарика вище і обернувся.
І видав дикий, хрипкий, ні на що не схожий крик.
У світлі ліхтарика за крок од нього стояла жінка в чорних одежах і білій чернечій хустці на голові. Її синюшне обличчя було лицем мертвяка, а на губах застигла недобра, презирлива посмішка.
Гала обережно поклала на підлогу крайню лампочку останнього фрагмента і тужливо подивилася на коридор, що прямував уперед. Вона не могла позбутися відчуття, що гірлянда занадто коротка. Що варто було би пройти іще. Бодай трошечки. Що гірлянди
Відчуття було таке сильне, що опиратися йому не мала сили. І тоді вона вирішила пройти ще кілька кроків. Поки видно відблиски позаду, вона завжди зможе повернутися. Для початку відрахувала десять кроків, тоді ще десять. Коридор пішов униз. Полиски за спиною були тепер ледь помітною зміною мороку й напівтемряви. Вона пройшла ще трохи і зупинилася. Треба повертатися. Але незбагненне чуття нашіптувало, що потрібно йти вперед. Немає сенсу досліджувати бічні проходи — Наді там немає. Вона десь там, попереду, в пітьмі. Треба просто набратися хоробрості й пройти ще трошечки. Ще зовсім трошечки.
У цьому не було ні сенсу, ні логіки. Її коридор був усього лише одним із багатьох. Щонайменше — одним із п’ятьох маршрутів, які вони обрали, прокладаючи гірлянди. І все ж, бажання ступити ще кілька кроків було сильне, як наслання, й вона сказала собі — ще десять. Десять кроків. «Інакше все життя думатиму, що вона була там», — сказала собі Гала.
І пішла.
— Убий його! — прошепотіла черниця, обдавши Суботу запахом гнилих фруктів. — Інакше він сидітиме у твоєму кріслі, а тебе повісить натовп. Іди і вбий!
— Іди і вбий… — повторив він, відчуваючи, що зараз вхезається з переляку.
Телефон валявся на підлозі ліхтариком униз, і з-під корпуса вибивалися лише жалюгідні відблиски, та він однак бачив черницю. У неї світилися зуби.
— У темряві ти зробиш це легко.
— Легко… — видихнув Субота, хотячи одного: щоб усе це закінчилося.
Суботині джинси були опущені майже до колін. Він відчував, як черниця чимраз дужче стискає його геніталії, а її рука була така крижана, що той холод завдавав йому болю.
— Ніхто його не буде шукати, — сказала черниця.
— Ніхто не буде… — озвався Субота.
Вона нахилилася до нього ще ближче, кислий дух гнилизни став нестерпний, і він мимоволі міцно заплющив очі. Цієї секунди крижана монашчина рука зникла.
Субота застогнав і впав на коліна, намагаючись натягти штани.
— Я буду поруч! — пролунало раптом над самим вухом, і Субота скрикнув.
Він підібрав телефон, відшукав на підлозі гайкові ключі і взяв більшого.
Андрій ішов уздовж своєї «магістралі», вистукуючи монотонний ритм. У кожен бічний прохід він заглиблювався на п’ятдесят кроків, оглядаючи все з телефонним ліхтариком, кілька хвилин ритмічно стукав ключами.
Андрій сховав ключі в кишеню, й став повертатися в головний коридор. Він весь час світив собі під ноги, тому не відразу помітив, що попереду перестала блимати різнобарвна заграва. Він навіть затулив ліхтарик долонею, думаючи, що йому здалося, і кілька секунд вдивлявся в непроглядну пітьму.
Нічогісінько.
Гірлянда погасла.