Гробниця

— Міс Мартін? — повторив він, простягаючи руку. — Мене звати Джуліан Лоуренс. Хочу висловити свою втіху з того, що ви в нас зупинилися. Ласкаво просимо до готелю «Домен де ля Кад».

— Дякую.

Вони поручкались.

— А ще… — Він зробив паузу та знизав плечима. — А ще хочу перепросити за свій досить різкий тон учора ввечері, у Рен-ле-Бені.

Мередіт знітилась і почервоніла.

— Я й не думала, що ви згадаєте мене, містере Лоуренс. Боюся, я сама була дещо неввічливою.

— Нічого подібного. Гадаю, Хол уже розповів вам, що вчора в нас був тяжкий день. Утім, розумію, це не виправдання…

Він не став говорити далі, і його вибачення повисло в повітрі.

Мередіт помітила, що Джуліан мав однакову з Холом звичку прискіпливо дивитися просто у вічі співбесіднику, і ця звичка викликала певний дискомфорт. Хоча дядько Хола був майже на тридцять років старшим, він мав таку саму харизму. Здавалося, що він заповнює собою ввесь прилеглий простір. «Цікаво, чи був і його батько таким самим?» — подумала Мередіт.

— Звісно, — сказала вона. — Я дуже співчуваю вашому горю, містере Лоуренс.

— Будь ласка, кличте мене Джуліаном. Дякую за співчуття. Смерть мого брата стала дня нас важкою втратою. — Він на мить замовк. — До речі, про мого племінника, міс Мартін.

Може, ви знаєте, куди він зараз подався? Наскільки мені відомо, ви мали сьогодні з’їздити до Рен-ле-Шато, проте я сподівався, що після обіду Хол уже буде тут. Мені кортіло з ним дещо обговорити.

— Ми справді їздили до Рен-ле-Шато, але щойно йому зателефонували з поліції, і він завіз мене до готелю, а сам поїхав у якихось справах. До Куїзи, здається.

Вираз обличчя Джуліана не змінився, але Мередіт відчула, як загострився його інтерес. І відразу ж пожалкувала, що виказала йому цю інформацію.

— А в яких саме справах? — поцікавився Джуліан.

— Та він не став пояснювати, — швидко відповіла вона.

— Шкода, я сподівався з ним поговорити. — Він стенув плечима. — Власне, поспішати нікуди. — Джуліан знову посміхнувся, та цього разу вже не так переконливо. Видно було, що йому не до жартів. — Волію сподіватися, що вам у нас подобається. Ви маєте все потрібне?

— Так. Усе дуже добре. — Мередіт подивилась на сходи.

— Даруйте, що затримав вас.

— Мені треба попрацювати…

Джуліан знавецьки кивнув.

— Звісно. Хол казав, що ви письменниця. Ви тут працюєте за контрактом?

Мередіт почувалася, наче метелик, проткнутий голкою. Немов миша, що потрапила в пастку.

— Не зовсім, — відказала вона. — Так, хотілось би про дещо дізнатися.

— Он як… — Джуліан простяг руку. — Тоді не буду вас затримувати.

Не бажаючи здаватися нечемною, Мередіт теж подала руку. Цього разу дотик його шкіри викликав у неї відчуття незручності. Було в ньому щось аж занадто особисте, навіть із відтінком інтимності.

— Якщо вам удасться першою побачитися з моїм племінником, — сказав Джуліан, надто міцно стискаючи їй руку, — то перекажіть йому, будь ласка, що я його шукаю. Добре?

— Добре, — кивнула Мередіт.

Нарешті він відпустив її руку. Потім повернувся й рушив через вестибюль, жодного разу не озирнувшись.

Усе ясно. Вона чудово його зрозуміла. Упевнений у собі, навіть самовпевнений, добре володіє своїми емоціями.

Мередіт повільно видихнула повітря крізь розтулені губи, намагаючись чітко з’ясувати те, що трапилося хвилину тому. Вона стояла, уставившись у порожній простір, де щойно був Джуліан. Клянучи себе за те, що розгубилась і прохопилася про те, куди поїхав Хол, вона поволі опанувала себе.

Викинь це з голови.

Мередіт озирнулась. Реєстраторка була зайнята прийомом замовлення й дивилася в інший бік. З шуму, що долітав з ресторану, Мередіт здогадалася, що більшість гостей уже обідали. Прекрасно. Дуже слушна нагода втілити свій задум.

Швидко пройшовшись по чорно-червоних кахлях, вона обігнула фортепіано, простягла руку та зняла зі стіни фото Анатоля й Леоні Верньє та Ізольди Ляскомб. Засунувши його під куртку, вона повернулася назад і хутко побігла нагору, стрибаючи одразу через дві сходинки.

Тільки коли Мередіт повернулася до своєї кімнати й замкнула двері, щоб ніхто випадково не зайшов, вона відсапнула й трохи заспокоїлась. Проте ненадовго. Щось було не так. Вона завмерла й, примружившись, роззирнулася.

Щось змінилось у самій атмосфері кімнати. У ній був якийсь чужий запах, ледь уловимий і слабкий, проте однаково він був. Мередіт обхопила себе руками, згадавши вчорашній кошмар. Але відразу ж замотала головою. Не бери дурного в голову. Сюди заходили кастелянші, щоб прибрати кімнату й застелити ліжко. До того ж це було зовсім не схоже на те, що вона відчувала вночі. «Не відчувала, а снила», — поправила себе Мередіт.

Просто кепський сон.

Раптом вона виразно відчула, що в кімнаті є ще хтось. Чиясь присутність… якась химерна прохолода в повітрі. Що ж це може бути?

Мередіт знизала плечима. Нічого. Просто якийсь засіб для миття чи полірування — і все. Ледь уловимий запах. Хоча вона не могла втриматися й увесь час морщила носа. Цей запах нагадував сморід від якогось організма, що гниє, викинутий морем на берег.

РОЗДІЛ 50