Два сини

Збираю ос­таннє, спо­ряд­жаю йо­го… яко­во-то свою дитин­у на ли­хо, на бi­ду ви­ряд­жать! Хто то­го не знає, не­хай же ме­не спи­тає!.. А вiн-то на моїх очах уже прив'яв… Де той пог­ляд мо­ло­децький, де ус­мiх ве­се­лий!

Чи ме­нi ж те опо­вi­да­ти, що не од­ная ненька ста­ра хлоп­це­вi сер­денько слiзьми в'яли­ла? Пла­ка­ли i мо­ло­дi очi за ним, за йо­го гар­ною вро­дою! Лю­бо вiн пiс­нi вис­пi­вує, бу­ло, яс­ни­ми зо­ря­ми. Го­лос йо­го по всьому се­лi роз­ля­гається. От­же, й вис­пi­вав со­бi дiв­чи­ну лю­бу та гар­ну. Лiтньої по­ри, ти­хи­ми та теп­ли­ми но­ча­ми, ле­жу, бу­ло, дов­го без сну, - ду­маю та го­рюю i чую, бу­ло, роз­мо­ву їх ти­ху та лю­бу… Спо­дi­ва­лась я не­вiс­точ­ки, як лас­тi­воч­ки, со­бi на втi­ху… Пiш­ла моя спо­дi­ван­ка слi­дом за нек­ру­та­ми!..

V

Казано в се­ре­ду вез­ти но­воб­ран­цiв по обi­дi. Сид­жу я та до­жи­даю тiєї го­ди­ни, - ко­ли вбi­гає мiй Ва­силько задиха­ний, блi­дий i за ним два чо­ло­вi­ки в ха­ту.

- Панiматко! Спо­ря­дiть обох: пан зве­лiв i Ва­си­ля бра­ти!

Я вi­ри не йму їм.

- Не бу­де сього! - та­ки на їх ка­жу. - Ад­же ж пан сам людин­а бо­жа!

- Нi, ма­мо, - про­мо­вить Ва­силь, - так во­но дiй­сне єсть, як во­ни то­бi ска­за­ли!..

I всi ме­не вмов­ля­ють, а в ме­не сер­це на­че за­мер­ло: i чую, що го­во­рять, i ба­чу їх, а до сер­ця нi­що ме­нi не до­хо­дить.

VI

Виїжджали три трой­ки. Усе но­воб­ран­цi. За ни­ми рiд iде, про­вод­жає. Сi­ла й я мiж своїми си­на­ми, їду. Шлях миг­тить, гаї та по­ля на очi на­бi­га­ють…

I так ме­нi ста­ло­ся, на­че я ди­ти­на ма­ла: не ро­зу­мiю нiчо­го, не знаю, не пам'ятаю. Тiльки як гля­ну на дi­тей, то стра­ш­но ста­не.

Приїхали до прий­ому, по­ве­ли їх, а ми стоїмо, жде­мо. Ме­не мов сон хи­лить, та бу­дять ме­не - хто пла­чем, хто риданн­ям. Пер­ших ви­ве­ли моїх… Гос­по­ди, бо­же мiй! Ти ж у нас ве­ли­кий, ти ж ми­лос­ти­вий! Луч­че б я у зем­лю по­хо­ва­ла їх обох!..

VII

Привели ме­не у тем­ну якусь ха­ти­ну - зем­лян­ка, чи льох, чи що во­но та­ке, не ска­жу. Який­сь мос­каль си­дить: голо­вач, роз­кош­ла­ний, нев­ми­ва­ний, пiд ще­ти­ною увесь, як їжак. Се бу­де їх стар­ший, дядько…

Кланяюсь, про­шу: "Не ос­тав­те лас­кою ва­шою, доб­ро­дiю, i моїх си­нiв!"

Даю йо­му, що змог­лась, гро­ше­нят, а то полотн­а i на дi­ток де­що…

- Не жу­рись, ста­руш­ка! - прох­ри­пiв. - Трош­ки ва­шi син­ки пос­ку­ча­ють - без то­го не мож­на в свi­тi, а там злю­биться: мо­лод­цi бу­дуть, от як i я, при­мi­ром ка­жу­чи!

Поглянула я то­дi спильна на йо­го: чер­во­ний, об­ду­тий який­сь вiн, очi в йо­го якось по­мерх­ли… Бо­же ж мiй! А мої си­ни, мої го­лу­би си­зi! Що у їх ду­ша те­пе­реньки свя­та, i пог­ляд яс­ний, i лю­бi об­лич­чя квiт­кою проц­вi­та­ють!..

VIII

Попрощалися. Про­ве­ли ме­не дi­ти за мiс­то… От iще й до­сi, як ви­бе­реться лi­том день га­ря­чий, душ­ний, то й зга­даю со­бi те про­щан­ня на­ше: от iде­мо мiс­том… по­за­чи­ню­ва­нi бу­динки, за­пи­ня­нi вiк­на скрiзь; за мiс­том сос­ни­на тем­на, да­лека зас­ту­пи­ла шлях пiс­ку­ва­тий; су­не пе­ред очи­ма по пiс­ку рип­ли­вий вiз, на не­бi сон­це пе­ку­че…

IX

Зосталась я са­ма-са­мi­сiнька, не­ду­гу­ючи. Нi сну ме­нi, нi од­по­чин­ку. Роб­лю че­рез си­лу, нi­чо­го не знаю, не чую…

Минає рiк, i дру­гий, i п'ятий…

Обняла ме­не мов хма­ра чор­на; тiльки й свi­тяться ме­нi, як двi зi­роньки тем­ної но­чi: то дi­тоньки мої!

По рiзд­вi сид­жу я од­но­го ве­чо­ра, так уже у пiз­нi ля­го­ви, пря­ду… Над­во­рi за­вi­рю­ха, аж у вiк­на б'є, i свiт­ло миг­тить…

Коли - стук-стук! Од­чи­няю - Ва­силь!

- Василечку, си­ноч­ку мiй! А Анд­рiй­ко де?..

- Нема вже, ма­мо, Анд­рiя! Лiг Анд­рiй, ма­мо, та й не вста­не вже!..

А я на­че зна­ла: я йо­го щод­ня в бо­га, що­но­чi оп­ла­ка­ла!.. А жи­ти б та­ко­му та жи­ти! На ви­рiст, i на си­лу, й на лич­ко у ба­тька удавсь: от­же, за батьком i на той свiт пог­нав­ся!..

- Зстарiли ви, ненько!.. Як вам тут жи­ло­ся? Нуж­ди прий­няли?..

- А так ме­нi жи­ло­ся: ус­таю - пла­чу i ля­гаю - пла­чу, так ме­нi жи­ло­ся!

- Я, ма­мо, до вас уми­ра­ти прий­шов!..

Придивлюсь до йо­го, - ли­шенько моє!.. Во­но й мо­ло­де, та вже над­лом­ле­не!..

- Синочку мiй! Бо­дай би я не дiж­да­ла тво­го сло­ва по­чу­ти!

Отже, то щи­ра прав­да бу­ла, що вiн ска­зав. Та­не й та­не мiй Ва­силько як свiч­ка. По­ле­жав, по­хи­рiв - та на­вес­нi й пе­ре­с­та­вив­ся. Де йо­му й жи­ти бу­ло! Во­но й рос­ло так, аби сла­ва, а тiї вип­рав­ки та по­хо­ди си­лу з йо­го усю виб­ра­ли…

- Не на те на­ро­дивсь, моя ма­ти, щоб ме­нi лю­дей на вiй­нi тра­ти­ти! - бу­ло ка­же. - Не для та­ких, як я, вiй­на, й войов­ник з ме­не не жва­вий!

Як уже в тяж­ко­му не­ду­зi ле­жав, то все, бу­ло, ду­ма та ду­ма, та ду­ма со­бi.

- О бо­же, бо­же! - за­го­во­рить. - Який у те­бе свiт крас­ний! А я й не на­живсь у свi­тi, а я й не нав­чив­ся, а я й не знаю нiчог­о!..

I в ос­тан­ню го­ди­ну про­мо­вив:

- Не жив я, ма­мо, на свi­тi! Тiльки зби­рав­ся жи­ти!.. Моло­де, то як ко­сою ско­си­ло… А я зос­та­ла­ся…

X

Тiльки ме­нi й по­тi­хи, що ко­ли прис­няться мої дiт­ки.