Дума про невмирущого

Людина йшла на схiд. Вона йшла вже багато днiв. Вдень ховалася в лiсових нетрях, а вночi вибиралася на шлях i прямувала туди, де ранками з-за крилатих хмар показувалося сонце. Людина йшла до сонця. Вона була голодна, обiрвана, насилу трималася на ногах, але не вiдступалася вiд свого замiру. Їй треба було добратися до сонця. Їла людина мало. Зрiдка вона одважувалася залiзти вночi в який-небудь селянський льох i там добувала собi поживу. Спала пiд холодними дощами i пронизливими вiтрами i снилися їй теж дощi й вiтри. Якби тiльки хто знав, якi вiтри снилися цiй людинi!

Рiки лишалися позаду: Ниса, Одра, Варта — людина не зупинялася. Великi й малi мiста траплялися па її шляху: попервах нiмецькi, тодi польськi — вона минала їх. Вже гримiв десь попереду фронт — людина не сповiльнила своїх крокiв. Вона лише стала обережнiшою. Обережнiсть пiдказала їй обiйти i Кольшубов, i Грембув, i Тарнобжег, що кишiли од фашистських вiйськ, i прямувати далi. Вночi людина пробралася майже до рiки. Рiка була темна, сумна i, здавалось, надзвичайно холодна.

Зайшлого зупинили. Двоє радянських солдатiв несподiвано з'явилися в кущах i спитали, що йому тут треба. Вони непорозумiло розглядали цю людину, одягнену в якесь чорне дрантя з брудними жовтими лампасами, простоволосу, з голубими, як квiтучий льон, очима.

— Ви руськi? — спитав прихiдець.

— Атож. Хiба не бачиш?

— Мене звуть Єжи, — сказав незнайомий, — Єжи Фурчак. Я йду здалеку, з самої Нiмеччини. Мене врятував од смертi ваш товариш Андрiй Коваленко. Ось вiн передав вам.

Єжи дiстав з-пiд лахмiття маленьку торбиночку й витяг з неї клубочок.

— Вiн просив, щоб я донiс цей клубочок до Днiпра, — сказав вiн.

— Ти донiс його до Вiсли, — сказав один з солдатiв.

— То є Вiсла?

— Вiсла.

Єжи майже бiгцем кинувся вниз по схилу до води, а солдати, подивившись йому вслiд, стали розмотувати клубочок. Червоний, як жар, прапор ордена блиснув з клубочка, i золота зоря, i золотi снопи пшеницi, i золотi лiтери: "Пролетарi всiх країн, єднайтеся!" Орден був зовсiм новенький, чистий, незатьмарений. Солдати дивилися па нього i мовчали. Тодi поскидали шапки i виструнчилися.

Єжи не бачив ордена. Вiн присiв над Вiслою i вмочив у неї руки. Вмочив i навiть крикнув од несподiванки. Вода в цiй з першого погляду похмурiй i холоднiй рiчцi була тепла-тепла, незважаючи на осiнь, на холоднечу. Так вiн сидiв на березi теплої слов'янської рiки, зануривши в її воду руки, i плакав. I здавалося йому, що бiля його нiг не Вiсла, а ласкавий великий Днiпро, якого йому ще зроду не доводилося бачити.

Київ, 1956