Дев'ять братів і десята сестриця Галя

Вона ба­чи­ла стар­шо­го бра­та мерт­во­го пiд ду­бом i зна­ла, що за­бив йо­го Ми­хай­ло її. Во­на бу­ла на по­хо­ро­нi й ба­чи­ла, як стар­шо­го бра­та опус­ти­ли вку­пi з її Ми­хай­лом у гли­бо­ку яму, вси­па­ну лис­тям, i во­на про­ща­лась з обо­ма… Та чуд­но якось усе змi­ша­ло­ся в неї у го­ло­вi i на­вiть якось чуд­но очi ба­чи­ли й уха чу­ли: то во­на ду­ма­ла про iг­раш­ки з бра­та­ми на лу­цi, про по­кiй­ну неньку, й наг­ле уяв­ля­лась у дум­цi мо­ло­диця з ди­ти­ною смi­лою та ве­се­лою на ру­ках у вбо­го­му ху­то­роч­ку, що ма­ка­ми зак­ра­сивсь, i, ус­мi­ха­ючись, показу­вала шлях який; то йшла во­на з церк­ви i прис­лу­ха­ла Ми­хайлового го­ло­су, то Днiп­ро своїм плес­ком усе пог­лу­шав; то чу­ло­ся їй - стог­нуть, ба­чи­ло­ся - го­ле ка­мiн­ня, тем­нi гаї, - а ра­зом ве­чiр ве­сiн­нiй - ча­ру­ючая квi­ту­ща свi­жiсть i в да­лю-далi ве­ли­ке бi­ле се­ло на го­рi… То усе жи­ве, од­ра­дiс­не й до­ро­ге, - то усе мерт­ве, по­хо­ва­не до­ро­ге… Во­на дожида-дожи­да до се­бе же­ни­ха, виг­ля­да йо­го, влов­ляє го­ло­су йо­го, а ко­ло неї мен­ший брат ра­зом зна­хо­диться, про­ти неї йо­го вже мужнє та зна­ко­ме об­лич­чя, i во­на йо­му всмi­хається й ду­же ра­денька… А от i всi бра­ти си­дять ря­доч­ком на зем­лi, тiльки нес­тає стар­шо­го, не­ма стар­шо­го…

Нагле який­сь свiт на­че - i пам'ять, i ро­зум, i жах знов на­па­да, пiй­ма i по­ся­га, i в жа­ху во­на ки­дається бiг­ти i бi­жить-бi­жить до Днiп­ра i в жа­ху вки­дається у Днiп­ро. За нею бра­ти по слi­ду, та Днiп­ро­ва хви­ля вже да­ле­ко по­нес­ла сест­ру й роз­би­ла на гост­ре ка­мiн­ня, й дар­ма бра­ти хо­дять по­над бе­регами, - у бист­рих нур­тах нi­чо­го не вид­но, оп­рiч од­ки­ду не­ба яс­но­го, гаїв та шпи­лiв ок­ру­ги.