Чаша Амріти

— Що ж — краще бог, якого можна помацати, — запевнив Лігосов. — Бог, який не маніфестує себе, — nihil, вигадка.

— А бог факту, який виявляє себе, — мара. Очевидність завжди обманює нас.

— Знаю. Але все-таки менше, ніж абстракція. В повітряних замках неможливо жити. Ми віддаємо перевагу реальному будинку, хоч би й найбіднішому. От тобі й очевидність.

— Я кажу не про таку очевидність, а про філософську…

— Заплутався, брате! З тебе філософ поганий. Ти в кібернетиці ні бум-бум, краще слухай і мовчи. Мотай на вус…

— Так гидко слухати. Брешете ви все. Моделюєте мислення, почуття… хочете до інтуїції добратися. Любов запрограмувати…

— А чому б і ні? — здивувався Лігосов. — Ніночко, можна кави? Та міцнішої!

— Одну хвилину.

Ніна побігла до кухні. Лігосов узяв кілька скибочок цитрини, посипав їх цукром, з насолодою почав жувати.

— Ти, Мишко, — плямкаючи, говорив він, — ігноруєш найголовнішу закономірність світобудови…

— Яку ж це?

— Всеохоплюючу програму природи. Все запрограмовано — від атома до… ну до ангелів, якщо вони є. Ми як піддослідні кролики в лабораторії природи. Все, що не дієш, — ти дієш не своєю волею. У нас нема свободи. Злочин, добро — все це фікції…

— Ну знаєш, — обурився Михайло. — Тоді злочинець не відповідальний…

— А він і не відповідальний, — спокійно сказав Лігосов. — Перед ким йому відповідати? Бога нема, душі нема. Перед природою? Так вона байдужа й холодна. Вона машина. Меле, крутиться, січе голови, якщо вони попадають під трибки, або підносить вгору, якщо щасливець осідлає висхідні щаблі. Ми судимо злочинця не тому, що він грішний, чи що, а тому, що більшості його дія заважає. Добро, злочин — все це фікції, символи діалектичної природи…

— Ти страшна людина, — сказав Михайло, з цікавістю дивлячись на пергаментне обличчя Лігосова. — Як ти можеш жити з таким світоглядом?

— А чому б і не жити, — знизав плечима той. — Я позбавлений ілюзій. Одні вигадують Бога. Інші — прекраснодушні ідеї. І ті, й ті — брехуни. Закон світу — вічна боротьба. Жорстока, невблаганна. Любов і краса — лише клоунські маски злоби й потворності.

— Ти цинік, — сказав Михайло. — Ти наче пеклом породжений…

Лігосов зареготався. Ніна принесла каву, він узяв чашку, одпив, вдячно кивнув.

— Ніночко, ви чуєте, що Мишко меле? Він уже замість наукових аргументів вживає терміни з церковної метафізики! Я — породжений пеклом!

— Михасику! — докірливо сказала Ніна.

— А чого з ним церемонитись? — вже дратуючись, одказав Сагайдак. — Так же можна дійти до заперечення найсвятішого. Є абсолютне добро, є любов. Не маски жорстокої природи, а її сокровенна суть. Ти мовиш неправду. Квітка — добро. Сонячний промінь — добро. Прекрасна картина, яка захоплює глядачів, — добро…

— Сліпець, — зітхнув Лігосов. — Ягня поїдає квіти. Вовк поглинає ягня. Або людина. Сонячні промені вплітаються через фотосинтез в рослинах, через асиміляцію в тваринах, в тіло людей. І кати, й жертви породжені променями сонця. У зло вплетені, висловлюючись поетично, золоті ниті сонця. А ще точніше — нема ні зла, ні добра. Є лише машина світу — а в ній маріонетки, які грають спектакль, умовившись називати те або інше — злом чи добром…

— А совість?

— Що совість?

— Чому нам радісно, коли ми діємо добро, і негарно, коли чинимо зло?

— А Гітлер?

— Що?

— Ага, — злорадно мовив Лігосов, — ти не розумієш! Есесівці теж відчували совість? Коли палили в печах мільйони жертв? їх мучила совість чи ні, я тебе запитую? Навпаки, вони раділи, катуючи людей. Чим поясниш?

— То не люди. То виродки. То — оболонки, справді кібернетичні машини…

— Тоді що — душа?

— Так. У них не було душі. Вони втратили її…

— Що ж це таке — душа? Що ж це таке — невловиме?

— По-моєму, — спокійно відповів Михайло, — це нагромаджена тисячоліттями, в процесі суспільного життя найкраща суть людей. Вона передається через рід, через нації, через мистецтво. Хтось нагромаджує, передає естафету далі й далі, а хтось — відкидає. А оскільки в природі вакууму нема, то відсутність добра заповнюється його протилежністю. Отже, душа — це запас добра. Бездушна людина — це кібер без запасу добра. Хто має в собі той чудесний запас — той відчуває радість при добрій дії, той може любити, співстраждати, шукати щастя…

— Прийди до мене, — скептично сказав Лігосов. — Я покажу тобі своїх пацюків. Вони знемагають од радості й щастя, натискуючи кнопку.

— Яку кнопку? — здивувався Михайло.

— Кнопку добра, — злорадно пожартував Лігосов. — Ми з Ніночкою якраз моделюємо всі твої метафізичні почуття. Знаходимо в пацючому мозку локалізовані центри насолоди, радості, вживляємо електроди. Пацюк замикає контакт, відчуває радість. І ти його вже не одірвеш від тієї кнопки. Він не буде їсти, пити, він умре біля кнопки, натискаючи її. Своєрідний релігійний фанатик. Отак-то, друже. Світ — це гігантська лабораторія для пацючої радості. Або печалі. Одні шукають кнопку, інші знайшли, насолоджуються, відпихають інших. Оце й уся філософія!..

— Іди ти к… — Михайло почервонів од гніву. — Якби це не при Ніні, я б тобі в морду дав. Ваш інститут треба висадити в повітря!