Чаша Амріти

Гаррі й Свамі стояли в кінці алеї й дивились на нього. Він задихнувся від хвилювання, не знати навіщо поправив лацкани піджака, кинувся вперед. Свамі розкрив обійми. Сагайдак відчув, як його потрясає незрима, непереможна хвиля зворушення. Здавалося — гора минулого упала на нього, ті осколки вибухнули розмаїтим полум’ям чуттів, замкнули вуста. Не було звичайних земних слів, не вистачало їх. Давні друзі взялися за руки, дивилися один одному в очі, мудра тиша мовчання пливла над ними.

Прозвучав другий гонг. Михайло витер сльози радості, одступив трохи, оглянув високу тонку постать Свамі в білому вбранні, замилувався величним обличчям, на якому контрастували сива густа борода й чорні полум’яні очі.

— Ти, як бог, Свамі, — прошепотів він.

— Ти в полоні майї, друже, — м’яко заперечив індус. — Моя старенька, зморщена матінка — божество для мене. Не захоплюйся формою. У нас в Індії багато садху-розбійників, які мають богоподібну зовнішність…

— Симпозіум почався за межами Палацу, — усміхнувся Гаррі. — Давай же, Михай, глянь і на мене. На кого схожий я?

— Тепер на Джека Лондона, — сказав жартома Сагайдак, дружньо тиснучи руку американцю. — А на фотографії — супермен. Та ще й у військовому. Цивільне вбрання тобі до лиця… До речі, ви отримали мою телеграму?

— Так, — відповів індус. — А листа не було. Сподіваємось почути від тебе про все…

— Тепер? — зів’ялим голосом промовив Сагайдак. — Уже пізно… За хвилину — відкриття симпозіуму.

— Зустрінемось в перерві, — згодився індус. — Але ти посмутнів, друже. Тобі не хочеться розповідати? В тебе щось не гаразд?

— Друзі, — важко озвався Михайло. — Одверто кажу — не все добре у мене. Роздоріжжя. Знаєте, як буває в лісі — один крок зробиш в бік од стежечки… і заблукаєш… Потім никаєш серед хащі довго, довго і не відаєш, як вибратися з гущавини без провідника. Так і я…

Свамі взяв двома пальцями білосніжну квітку троянди, пригнув її, поклав на долоню. На пелюстках затремтіли райдужним блиском прозорі краплі роси.

— Дивись, Михайле. Вона не питає дороги, п’є сонячний промінь, повертає йому красу і плід. Постав кущ троянди в кімнаті, рослина повернеться до вікна, потягнеться туди, де світло…

— Якщо в кімнаті є вікно, — сумно сказав Сагайдак, дивлячись собі під йоги. — Тут складніше, Свамі. Павутина. Я вже давно заплутався в ній. Давня обітниця, яку ми приймали разом, інерція ума, біль душі… Я не знаю, як бути. З одного боку, великі можливості. З іншого — фатум…

— Фатум — для безвільних, — суворо сказав Свамі. — Карма в точному перекладі — дія. Сидиш — нікуди не вийдеш. Ідеш — неодмінно прийдеш, коли знаєш, чого прагнеш…

— Дивно, — сказав Гаррі, поклавши долоню на плече Михайла. — Ти знаєш — я гадав, що тобі легше, ніж мені. Астрофізик, небо перед тобою, неосяжність. Дух повниться радістю. Я — пілот. Я зв’язаний з машинами, планами, обмеженням можливостей.

— Ти не розумієш, Гаррі, — зітхнув Михайло. — Мова йде не про зовнішнє. Я, може, в кращому стані, ніж ви обоє. Особисте, внутрішнє…

— Не треба тепер, — сказав Свамі. — Я збагнув. Інколи краще буря, ніж тиша. Павутина — це страшно. Майже незрима, а втримує великих і сильних комах. Є крила, є прагнення, видно простір, а не можна летіти. Махаєш крилами — і па місці…

— А потім — наближається павук, — тихо докінчив Сагайдак.

— Ясно, — кивнув Гаррі. — Тепер трохи прояснилося. Вона?

— І вона, — уточнив Михайло. — Ти правду сказав, Свамі, — краще буря…

Рішідева чудним поглядом подивився на товариша, задумливо відповів:

— Це буде.

— Що?

— Буря. По закону протилежностей. Де збирається багато павутини — там жди пожежі. Потім — обітниця. Ти пам’ятаєш, що я тобі казав тоді, в горах?

— Я гадав — жарти, абстракція…

— А тепер — не гадаєш?

— Не знаю. Не певен. Це так далеко від практики…

— Помиляєшся, Михайле. І пересвідчишся в цьому. Але пора. В перерві зустрінемось. На цьому ж місці. Гаразд?

— Гаразд.

— Тоді ходімо…

Друзі розійшлися. Сагайдак знайшов свою делегацію у великому фойє палацу. Керівник академік Береговий занепокоєно оглядав своїх підзвітних, як квочка курчат, все повторював напуття:

— Дивіться ж, товариші, не давайте наплювати собі в кашу. Знаєте, як вони вміють єхидно підкинути словечко-друге? Ви теж не лізьте в кишеню за словом. Не лізьте… А з іншого боку — остерігайтесь лівацтва. Знаєте — буває заносить, заносить… хочеться покрасуватися фразою, ерудицією, незвичайною думкою! Бійтесь таких завихрень. А то слово — не горобець, вилетить — тоді виправдовуйся…

— По-моєму — нічого страшного нема, — знизав плечима Михайло. — Обмін думками. І ми виграємо, й вони. А втім, що означає — вони? Тут десятки шкіл…

— Отож-бо, отож-бо! — посварився пальцем академік. — Десятки. А наша — одна-єдина. Будемо стояти, як фортеця…

— Наука не фортеця, — заперечив Сагайдак. — Наука більше схожа на штурмове військо. Вічно в поході!..

— О, бачте, — розвів руками Береговий, докірливо оглядаючи учасників делегації. — Навіть між собою не маємо узгодженості. Як же тоді там? Товариші, я надіюсь на вашу статечність і розсудливість. Пора…