Чаша Амріти

Рідне село було спалене. Половина людей знищена в час окупації, багато знайомих і товаришів не повернулося з війни. Та хати відбудовувалися, народилися нові діти. Життя брало своє…

Сагайдак поступив до університету. Хотілося здійснити стару, заповітну мрію — стати астрономом. Жив у куточку в старої жінки, платив чотириста карбованців. Вночі вставав, засвічував лампочку, полював за блощицями, роздушував їх і кидав у відро. Раненько біг на станцію, вивантажував мішки з вагонів або вугілля з платформ. Отримавши заробіток, поспішав до їдальні, наїдався на цілий день і прямував до університету. Інколи мати привозила клунок, так званий «сидір». Тоді розкошував, смакуючи разом з товаришами-однокурсниками домашню ковбасу або смажену картоплю. Всього було — холоду й голоду. Та те забулося, а залишилися в пам’яті палкі суперечки про походження Всесвіту, про далекі планети, про нові гіпотези, які потрясали фундамент сучасної фізики.

Потім аспірантура. Зустрілася Ніна. Де вони зустрілися? Здається, на якійсь вечірці в знайомих. Було весело. Було легко й невимушено. Грала музика, іскрилося в пляшках шампанське. їх познайомили. Сині великі очі. Кучері. Живий ангел. Вони танцювали. У ангела була струнка постать і високий бюст. Вона дивилася на Сагайдака віддано й загадково. Ох, ці загадкові жіночі погляди! Сповнені таємниці й обіцянки. Вони нічого не мають за душею, нічогісінько не виконують з того, що обіцяють! Мара, піна, скоротечність ілюзорної насолоди. А потім — порожнеча. Буденщина, сіра повсякденність, пошуки нових пригод, нової «таємниці».

Ніна мала міцну хватку. Вона не обмежилася поцілунками та обіймами. їхні стосунки оформив загс. Були привітання, весілля, медовий місяць. Чому медовий? Що за ідіотське поняття? До чого тут любов і мед? Там, де солодощі, — кохання нема. Кохання — яке воно? Може, це якась наївна книжкова формула? Він не знає, не звідав. Він не вірив у нього, точніше, зневірився. Бо звик, звик до зручності, до павутини побуту. Крила жагучого пошуку, мрії повісив десь на кілочку байдужості. Жорстоко? А хіба не так? І навіть зорі — далекі, прекрасні світи — перетворив у знаряддя для дисертації. Ха-ха! Спробуй заперечити! Зорі і наукове звання. Ступінь доктора і Безмежність. Таємниця квазарів і висока зарплатня. «А на скільки у вашого чоловіка підвищиться зарплатня?» «О чудово! Можна буде купити нові меблі». «У вашого чоловіка чудові перспективи…»

А хлопці-космонавти літають понад Землею. Літають в мініатюрній металевій шкаралупі. І хто скаже, що їх чекає там? А геологи йдуть над гірськими потоками, і найменший камінчик може кинути їх в бурхливий потік, на скелі. А хлібороб витирає спітніле, запилене чоло, і спина в нього ниє й гуде від страшної напруги. Чи знав, чи звідав він таку напругу? Чи відчував себе над прірвою?

Свамі, Гаррі, що я відповім па ваші листи, на вашу відвертість? Я заплутався, як муха в павутинні. Міг і не зробив, прагнув і не досяг, мав можливості і одвернувся від них. Мав… чи, може, ні? Не знаю… Знаю лиш одне — я порушив юнацьку обітницю, я вибрав спокій, затишок. Мені гірко, важко, соромно…

Михайло знову підійшов до столу, сів на стілець. Писати? Оповідати про себе? Не варто. На такі чудові листи відповідати мінором. Не можна. Краще при зустрічі. Очі до очей. Серце до серця. Так буде краще…

Він узяв листочок чистого паперу. Написав адресу. «Свамі Рішідева. Дарджилінг. Сіккім. Індія».

Потім короткий текст: «Вітаю, цілую обох — Свамі, Гаррі. Нічого не забув, бомба часу вибухнула. Подробиці при зустрічі, буду на симпозіумі в Празі. Михайло Сагайдак»

Він натиснув кнопку дзвінка. До кабінету зайшла Валя. Вона жадібно дивилася на пакет з марками.

— Вже прочитали, Михайле Кузьмичу?

— Вже, голубонько. Візьми собі. Тільки адресу залиш.

— Ой, дякую вам! Це в мене таке поповнення колекції! Подруга вмре з заздрощів.

Сагайдак сумно усміхнувся. Ось, маєш. Навіть у такій дрібничці вже виявляється зародок ревнощів, змагання. «Моя колекція неповторна». А чому не шукати для подруги? Чому не горіти заради товариша? Бажати, щоб у нього була неповторна колекція?

— Валю, пошли телеграму, будь ласка…

— З охотою. Куди вам?

— В Індію. За кордон, здається, дорожче?

— По п’ятдесят копійок слово. Чи по тридцять. Забула.

— Ого. Ну, нічого, зараз підемо до касира, я отримаю відпускні. П’ятнадцять карбованців вистачить… Гайда…

Сагайдак відрядив Валю на пошту, сховав гроші в кишеню, повернувся до кабінету. Заглянув Сашко, запитав:

— Ну як квазари?

— Не до квазарів, — махнув рукою Сагайдак.

— А що сталося? У вас обличчя якесь… збентежене.

— Як тобі пояснити? Минуле… Давні друзі прислали вістку, ну й… згадалося…

— Розумію, — солідно хитнув головою Сашко. — Минуле буває сумним. Ну нічого, в день народження треба відкинути сум…

— Це правда, — усміхнувся Михайло. — До біса печаль. Будемо веселитись. Знаєш — щось мені не працюється. Залишаю всі бебехи тобі, наведи порядок. А я пішов. Отже, домовились — о шостій в ресторані «Москва».

— Єсть! Буде зроблено, — сказав Сашко, підморгуючи.