Саме в цей момент Тимур перелітав через гребінь. Він не потурбувався пошукати яку-небудь опору на зовнішньому боці вапнякової стіни, і з усього маху гепнувся у пісок, здійнявши майже невидимі у темряві хмарки куряви. Через секунду хлопець був на ногах і величезними стрибками спускався по бархану. Дробовик метелявся за спиною. Діставшись твердого ґрунту, програміст припустив до джипів, мов очманілий.
Чисто інстинктивно Ріно завів позашляховик. Моментально авто з африканцями, що вимальовувалось праворуч у пітьмі, відгукнулось співзвучним дирчанням.
До машин лишалось метрів двадцять, коли Тимур, не витримавши, розкинув руки і закричав:
— Ріно, їх нема!
— Що?! — Хедхантер визирнув крізь напіввідчинені дверцята.
— Їх тут немає вже принаймні два дні. Відтоді, як почався вітер, — хлопець, хекаючи, налетів на «Туарега» і розлігся на капоті.
— Як ти знаєш?
— В ущелині — жодного свіжого сліду. Все замело піском. Боти пішли.
Зблідлий українець ввалився в салон і, віддихуючись, плюхнувся на сидіння.
Хедхантер, звівши брову, повернувся до Ермґлена.
— Бляха, як ти здогадався, костоправе?
— Та це очевидно. Після сутички з Джеффрі боти зрозуміли, що їх вистежили. Тому й пішли.
Тимур з Ріно перезирнулися. Їх наче холодною водою обдали. Хлопець перестав сапати.
— Ми ідіоти, — прикусивши губу, визнав Ріно. — Довбані кретини. Авжеж, так і є: вони знайшли собі лігво деінде.
— Вертаємось на базу, — запропонував Алан. — Боти можуть ховатися будь-де.
— Ні, — вперся Хедхантер. — Рушаємо до місця, де бачили мертвого чилійця.
— Що ти хочеш там знайти? — спитав Тимур.
— Не знаю, — затявся Ріно: — Як собі хочете, але ми маємо вибити з ботів лайно. І мусимо зробити це сьогодні!
Автомобілі викотились зі сховку і помчали до виходу з Долини Смерті. Коли машини виїхали на більш-менш відкриту ділянку, американець схилився до Тимура:
— Що там було? У цьому їхньому лігві.
— Печери… трохи розширені «малюками».
Хлопець не хотів говорити про побачене.
— І це все?
— Там ще… купа порожніх консервних бляшанок, пластикових пляшок, каністр для води… Багато екскрементів… Сліди багать, — Тимур затнувся. Кадик, клацнувши, метнувся вгору-вниз по горлу.
— Договорюй, українцю, — тихо промовив американець, — це ж ще не все…
— Ну… залишки вогнищ… вони оточені купками обгризених кісток. І я… я думаю… що це…
— Людські кістки, — якимось дивним, знущальним тоном закінчив Алан.
— Е… так. Власне, я певний: там лежать людські кістки, цілі кістяки. Але як ти…
— По-моєму, це також очевидно, — роз’яснив інженер. — Боти їдять людей.
Тимур загальмовано кивнув:
— Я теж про це подумав. Боти стали людожерами.
— Це неможливо, — Стефан застогнав, схопившись руками за голову. — Звідки така певність? Може, це кістки баранів чи… чи ще чиїсь… я не знаю…
Алан скептично гмикнув:
— Подумай сам, Стефане: Сан-Педро вони спустошили, на крихітних городах ніхто більше не порається, ніхто не возить з Калами харчів. Сумніваюсь, що ці демони їздять на закупи в Антофагасту або ночами полюють на пустельних ховрахів. Чотири десятки молодих організмів, що майже не сплять, вимагають енергії. Одною травою і тушканчиками вони не проживуть, — Ґрінлон говорив відразливі речі, але ніхто його не зупиняв; він мав рацію. — От вам і пояснення, панове, куди поділись чотириста чоловік із Сан-Педро. Для ботів вони наче худоба. Рухомі запаси м’яса.
— Дванадцятирічні хлопчаки поїдають дорослих чилійців… Мене зараз вирве!
Стефан Ермґлен старався з усіх сил, але не зміг себе довго стримувати, спорожнивши шлунок під ноги. Кислуватий запах блювотиння залляв салон.
— Щоб ти здох! — проревів Ріно.
— Пробач, Ріно…
— Як не обісцяють, то обригають! — шия Хедхантера вкрилась червоними плямами.
— Пробач… Я не хотів…
— Я тебе пришибу, недоростку! Клятий коновале! Після повернення будеш мити всю машину, мудак!
— Обов’язково, Ріно, все вимию, тільки заспокойся.
— І навіщо я тільки взяв тебе з собою?!
Тимур не зважав на перепалку між південноафриканським найманцем та фізіологом. Одна тривожна здогадка гризла його мозок. Він раз за разом повертався до того, що сталося з Джеффом та Алондрою коло печер, де ховалися «малюки». Якщо припустити, просто на хвильку припустити, думав хлопець, що боти дізнались
Тимур не витримав і вилаявся. Ріно здивовано покосився на українця.
— Не дивись так на мене. Просто ми знову на крок позаду них…
Місяць зайшов. Темрява стала нестерпною.
Джипи, не пригальмовуючи, синхронно зіскочили з шосе і під’їхали до мертвяка, що лежав посеред пустелі. Спинились з обох боків від тіла. Ліворуч — машина Ріно, праворуч — позашляховик африканців. Фари погасили.