— У нас є зоман[69]. Це бойова отруйна речовина нервово-паралітичної дії. Будовою та більшістю своїх властивостей він схожий на зарин[70]. Ти ж чув про зарин? — Тимур пригадав, що колись читав статтю про хімічну зброю часів Другої світової війни, а тому кивнув. — Так ось, зоман — це той самий зарин, тільки у 2,5 раза токсичніший. За звичайних умов зоман — безбарвна рідина, що має легкий запах щойно скошеного сіна. Він викликає ураження будь-яким способом, найшвидше — через інгаляцію. Перші ознаки отруєння проявляються при концентрації випарів у повітрі більшій за 0,0002 мг/л. Смертельна доза при дії через органи дихання — 0,03 мг/л. Будь-яка жива істота, що має нервову систему, втрачає контроль над організмом і за лічені хвилини гине. Ідея полягає в тому, щоби при черговому нальоті ботів застосувати зоман, довівши концентрацію парів у повітрі до 0,01~0,02 мг/л.
— А далі?
— Для всіх нас є протигази. А для ботів… Існує антидот, що називається атропін[71]. Ми маємо його в достатній кількості. Після газової атаки у нас буде максимум 2—3 хвилини, щоб затягти зомлілих ботів у герметичне приміщення і ввести атропін. За найоптимістичнішими оцінками 20—25 % від загальної кількості уражених не вдасться врятувати. Зате це єдиний спосіб, який гарантує, що всі 100 % нападників будуть нейтралізовані.
— Це ризиковано! — знову завівся Кацуро Такеда. — Ви пропонуєте пустити газ на відкритій території. Як, чорт забирай, ви збираєтесь підтримувати низьку концентрацію? Хто її буде вимірювати? А раптом у цей час бушуватиме вітер? Або навпаки — буде штиль, і боти сконають за чверть хвилини?
— І ще, цей атропін, — смикаючи себе за ґудзик сорочки, встряв Ігор Ємельянов: — Ви впевнені, що він подіє? Коли його востаннє застосовували? У В’єтнамі? Під час ірано-іракської війни? Там, звідки доставили препарат, дали гарантію, що він не прострочений?
Тимур мусив визнати, що Кацуро та Ігор мають рацію. Коли щось піде не так, боти відкинуть копита від паралічу. Задумка проста, але навряд чи здійсненна. У той же час він дивувався з того, з якою запеклістю ці двоє, росіянин та молодий японець, захищають ботів. Було щось дивне у їхній експресивній наполегливості.
— Кацуро, Ігорю, охолоньте, — м’яко, але безапеляційно сказав Кейтаро Рока. — До цього не дійде. Правда ж? — старий японець спідлоба зиркнув на українця.
— Я зроблю все, що від мене залежить, — хитнув головою Тимур.
— Є ще один спосіб… — обережно включилась у розмову Лаура Дюпре.
— Виключено! — обірвав її Джеп.
— Кейтаро…
— Я знаю, що ти хочеш запропонувати, Лауро, — голос Джепа загострився, — але запевняю: нічого не вийде, Хорт пробував, і ти бачиш, що від нього лишилося.
— Ви не договорюєте, — не здавалась дівчина. — Ви щось приховуєте.
— Ти знову за старе.
— Вадим не ліз би до них, якби не знав, що робить.
— Лауро, досить, — старий японець відмахувався від неї, як від мухи.
— Програма нічим не допоможе, — твердо заявила Лаура; Кейтаро стиснув губи. Психіатр розпалилася: — Ви сліпаки! Довбаний міждисциплінарний підхід призвів до того, що вчені кидаються з однієї галузі в іншу, в жодній не набираючи ґрунтовних знань. Я поважаю ваші досягнення, Кейтаро, але ви невіглас у питаннях, що стосуються мозку. Озброївшись сучасними методами та інструментами, ви з Ральфом полізли у сферу, куди вам краще не потикатися. Ви граєтеся з людським мозком, при цьому жоден з вас уявлення не має про психологію. Ви можете розколупати мозок до останнього атома, але поняття не маєте, як він функціонує на макрорівні, — Лаура крутнулась на стільці: — Тимуре, тобі сказали, як загинуло перше покоління ботів? Усиновлені близнюки з Таїланду.
— Ну, я знаю про це…
— Тобі сказали
— Один з хлопчиків убив іншого.
— Він не просто вбив. Він намагався його трахнути! — психіатр випнула нижню губу. Очі за скельцями скажено блищали. — Як тобі таке, українцю? І це у п’ять рочків! Ти хочеш сказати, винна програма? Дурня. Неможливо запрограмувати організм на дії, до яких він не готовий з точки зору фізіології.
— Цього я не знав, — Тимур хмуро покосився на Ральфа Доернберга.
— Звісно, ти не знав! Бо ніхто з цих розумників не зміг би тобі пояснити, що сталося, — Лаура повернула обличчя назад до Кейтаро. — Що має статися, щоб ви перестали лізти туди, куди не потрібно? Річ не в тім, що вам не вистачає компетентності. Ви мусите нарешті осягнути: не все в цьому світі можна пізнати. У всесвіті безліч речей, які людина не може пояснити, проаналізувати чи описати формулами, не тому що до них неможливо доколупатися, а тому що ми не здатні їх осягнути. І однією з таких речей є голова!
Кейтаро не реагував. Лаура продовжила ще запекліше, підкріпляючи слова жестами: