Бот

— Ндонґа живий, — голос велетня зірвався; він спинив машину за сотню метрів від постаті, але двигун не вимикав. — Сучий син. Ще це означає, Тимуре? Як він зміг уціліти на плато протягом стількох днів?

Кров відлила від лиця українця. Побілілі пальці потяглись до рушниці.

— Скільки цей ідіот махатиме? — з горлянки Хедхантера виплескувала паніка. — Чого він хоче?

— Ріно, ти не гірше за мене знаєш, що то не Ндонґа, — певна часточка мозку, яка ще зберігала контроль над тілом, примусила Тимура розкривати рота. Згодом він не пам’ятатиме жодного сказаного слова.

Хедхантер по-бичачому засопів:

— Що тепер? Звалюємо?

— Пізно.

— Чому?

— Не ми їх, а вони нас знайшли. — «Як завжди, в принципі». — Боти знають, що ми тут.

Після цих слів Тимур, не питаючи дозволу, витягнув з-за пояса Ріно ніж. Просунувся у проміжку між кріслами і розітнув пута, що стягували зап’ястки трьох ботів, привезених з лабораторій. Вони досі ловили кайф, щохвилини активуючи стимулятор.

— Нащо ти це зробив? — пошепки спитав амбал.

Ндонґа продовжував дурнувато мотати рукою.

— Боюсь, пізніше у нас може не бути на це часу, — Тимур тремтів. — Рушай до свого африканця, тільки не поспішай.

Ріно відпустив стоянкове гальмо і торкнув педаль газу. Його щелепа випнулась, очі блискали з-під лоба, вчепившись у постать гереро. Тимур вдивлявся у пітьму позаду авто.

Зненацька з-під капота дійшов жахливий хрускіт. Так тріщить, ламаючись, деревина. Пікап струсонуло, він похилився капотом униз, із-під правого переднього колеса в темряву шугонув стовп гарячої пари.

— Що за… — отетерів Хедхантер.

— Назад! — закричав Тимур.

Земля довкола двотонної «Тойоти» лускалася з сухими звуками, розламувалась, немов підталий лід на озері. Під тугим напором пари праве крило тряслося, видаючи бляшаний звук.

— Здавай назад! — верещав Тимур; джип гойднувся, зависнувши над розколиною. — Ми над карстовою порожнечею!

Ріно увімкнув задню передачу, але від’їхати не встиг. Темрява ліворуч розверзлась громоподібними спалахами. І то були не гейзери. По вухах ударило гавкання «Моссбергів».

— Пригнись! — викрикнув Ріно.

Тимур і без Ріно второпав, що боти відкрили вогонь з дробовиків. Обхопивши голову руками, хлопець втиснув тулуб поміж ніг.

Хаотична стрілянина тривала. Джип похитувався на краю карстової порожнечі, з якої, наче з жерла вулкана, валила пара. Боти вели вогонь з дюжини рушниць. Град із дробу обстукував лівий борт. Хруснувши, провалилось всередину бокове скло.

Хедхантер турнув Тимура у стегно: вилазь! Хлопець відчинив праві дверцята і вивалився на землю, прихопивши з собою «Ремінгтон». Праву руку обдало гарячою парою: він упустив рушницю. Ліву при цьому кусав мороз.

Крекчучи й пригинаючись, Ріно виліз слідом.

Стрілянина раптово припинилася. Нападники перезаряджали дробовики.

— Виймай наших ботів, — витрушуючи з волосся скло, сказав Тимур.

— Нащо? — Хедхантер контужено кліпав очима.

Хлопець сам не знав навіщо. Та інтуїція підказувала: вони мусять витягти привезених «малюків» з машини. Відкривши задні дверцята, він допоміг південноафриканцю виволокти ботів на пісок. Усіх трьох. Одного за одним.

Пауза підозріло затягувалась. Спливло вдвічі більше часу, ніж зазвичай потрібно для перезарядки «Моссбергів», проте боти не поновлювали стрілянину. Тимур підібрав рушницю і випростав спину, ловлячи кожен звук, що долинав з протилежного боку авто.

— Де гранати? — нараз згадав він.

Ріно пробігся пальцями по кишенях.

— Бляха, забув у салоні!

Тимур кинувся до все ще відчинених передніх дверей і зазирнув усередину. Двигун не працював і в машині стояла суцільна темрява. Він висунувся назад і повернув голову до Ріно:

— Де саме? Сука, я нічого не бачу.

— Е… я не… не пам’ятаю, — здоров’як сидів на крихкій землі, спираючись плечем на кузов джипа. — Старий, вони десь… ну… Чорт, не знаю! — за ним рядочком розташувалися боти. Четверо. Їхні білі тіла добре вирізнялись у темряві.

Тимур намірився лізти й шукати самотужки, коли щось клацнуло у нього в голові. Він ледь язика не проковтнув.

Четверо?!

Хлопець подався вперед, вчепившись поглядом у білі постаті за спиною Ріно. Мигцем перелічив їх. Секунду він стояв оглушений, а потім зрозумів: вони ж усі однакові! Четвертий — чужий!!!

— Ріно, за тобою! Ззаду!!

Та було вже пізно. З мороку за чотирма хлопчачими постатями вилізло кілька пар рук. Трійка зачмелених лабораторних ботів стовбеніли на місці, зате прийшлі, гадючачись понад землею, схопили Ріно за ноги, повалили ницьма і потягли у пітьму. Велетень загорлав, але в голосі не чулося люті. Ні на йоту. Ріно Хедхантер удруге в житті перелякався до смерті.