Бот

— Бейсбол у моїй країні якось не прижився. Зате бейсбольні битки користуються незмінною популярністю.

По дорозі до житлової будівлі Хедхантер розказав про напад ботів, а також про те, чим він закінчився. Тимур слухав, не коментуючи. Почувався спустошеним. Він не мав сил радіти з того, що програма запрацювала.

О 10:04, коли повітряний танкер «KC-130 Hercules» відірвав шасі від злітної смуги, Тимур причвалав до кімнати відпочинку і відключився. Заснув міцним непробудним сном. Він не чув, як Ріно та Лаура стягають ботів у підвал «DW»-блоку. Його не розбудило навіть волання Алана, коли південноафриканець та француженка вправляли інженеру вибите коліно.

CXVI

Понеділок, 31 серпня, 11:57 (UTC –6) Авіабаза «Уайтмен» 3 км на південь від містечка Кноб-Ностер, Міссурі, США

— Злітаємо на ста двадцяти[114]? — спитав Ентоні, повернувши квадратну голову з химерно випнутим підборіддям до керівника операції.

Майор Хетуей зиркнув на аркуш, де прикинув необхідну для поточної завантаженості літака швидкість зльоту, і кивнув:

— Підтверджую, 120, — попри повну автоматизацію «В-2», майор мав звичку перевіряти все вручну. — Йдемо на номінальному?

Пілот заперечно мотнув головою:

— Майоре, не потягнемо.

— Гаразд, Ентоні, ставимо злітний, — всміхнувся Роберт Хетуей.

— Окей, є злітний[115].

— Нуль-нуль-сороковий, ворушіться, — підхльоснув диспетчер, — генерал нагадує, що ви вибиваєтесь з графіка на цілу хвилину.

Офіцери перезирнулись. Ентоні скорчив гримасу, демонструючи, що він думає про розумак у диспетчерській. Роберт розплився у посмішці, промовивши одними губами: «Ціла хвилина! Ай-яй-яй! Fuck him», а вголос доповів:

— Вас зрозумів, диспетчере. Не хвилюйтеся, в повітрі наздоженемо.

Широченний розплюснутий «B-2», серійний номер 90-0040 — «Spirit of Alaska»[116], виконував незграбний розворот у кінці злітної смуги. Здаля бомбардувальник-невидимка нагадував велетенський креслярський кутник.

Пілот для проформи озвучив запит на зліт, миттєво отримавши ствердну відповідь.

— Попереду чисто, дозвіл отримано, — відчеканив Ентоні, — джентльмени, злітаємо. Рубіж — сто двадцять, — і вшкварив повний газ.

«В-2» почав розганятися: 60… 70… 80 вузлів. Він плинув уперед, розтинаючи тупим трикутним носом повітря, наче морський скат, що ковзає над дном. Плескаті крила переливались у променях пообіднього сонця.

Разом з Хетуеєм на завдання вирушали ще двоє офіцерів: Ентоні «Кувалда» Харрісон та Джеремі Руа. Обидва — капітани ВПС з такою кількістю налітаних годин, якій позаздрили б навіть літні командири трансконтинентальних лайнерів. «Кувалда» Харрісон, колишній боксер, чемпіон штату Міссурі в середній вазі, зараз займав місце пілота — воно у «В-2» ліворуч. (Для того щоб керувати «В-2», досить одного льотчика. «Привид» — до жаху розумний літак.) Праворуч, де влаштувався Боб Хетуей, сидить так званий mission commander. Оскільки місія триватиме майже добу, був ще й третій — капітан Руа. У польоті офіцери мінятимуться, щоб уникнути перевтоми. Двоє сидітимуть за керуванням, а хтось один у цей час відпочиватиме. Для цього в задньому кінці кабіни «В-2» передбачено спеціальне відділення.

Майор Хетуей не турбувався. Ні про що, окрім дозаправки.

Генерал Клотц, начальник Глобального ударного командування ВПС, завершивши планувати операцію, зарано розслабився. Попри свою далекоглядність, Френк проґавив важливий нюанс. З тією бісовою дозаправкою була проблема. Велика проблема.

Приблизно за добу до вильоту до генерала з власної ініціативи прибув майор Роберт Хетуей, безпосередній командир бойового вильоту. Виструнчившись, майор віддав честь і перейшов до справи:

— Генерале, ви хочете, щоб я заправляв реактивний бомбер від турбопропелерного «Геркулеса»? — Хетуей смикнув бровою: — Сер, як ви збираєтесь підняти заправник до мене?

Френк Клотц спочатку не зрозумів питання, а потім прикусив від розпачу губу. Як він міг про таке не подумати?

Річ у тім, що стрижневою вимогою до операції «Антибот» була потаємність. Ніхто не повинен бачити чи чути американські літаки на шляху до Атаками. Зрозуміло, відбомбитися безшумно не вдасться, зате стелс-технології, нічна пітьма та деякі тактичні хитрощі повинні забезпечити непомітність під час наближення і — особливо — під час відходу. Пролітаючи над Чилі, важкий «B-2 Spirit» триматиметься на значній висоті, а винищувачі супроводу «F-22» навпаки — проскочать над пустелею на бриючому польоті[117].

Згідно з розробленим планом за дві години до бомбардування «B-2 Spirit» повинен заправитися над Тихим океаном від «KC-130 Hercules». Генерал Клотц позеленів від злості, усвідомивши, що не врахував очевидного: згадані літаки є машинами різного класу. Навіть найкращий турбопропелерний літак не може змагатися у швидкості та максимальній висоті польоту з реактивником. При повному завантаженні «KC-130» здатен видряпатися на 28 000 футів (8615 м). Ні на сантиметр вище. У цей час, згідно з планом, «B-2 Spirit» теліпатиметься на висоті 49 000 футів (а це добрих 15 км!). Заправнику ніяк не дотягнутися до бомбера.