Бот

— Враховуючи крейсерську швидкість «Привида», до Атаками від Уайтмена дев’ять-десять годин льоту. На сьомій годині польоту «В-2» огинатиме тихоокеанське узбережжя Перу. Перед вильотом загальна маса пального у бомбардувальнику становить 73 тонни. За шість годин він витратить приблизно 35 тонн. Оскільки «С-130» є турбопропелерним літаком і летить повільніше за «Привид», то мусить вирушити завчасно. Він чекатиме «В-2» якраз біля Перу. «Геркулес» зливає 20 тонн пального «Привиду», розвертається і порожній летить до авіаносця, що триматиметься на відстані 1500—2000 кілометрів від узбережжя. Приземляється на нього. Після дозаправки запас пального в баках «В-2» становитиме 58—59 тонн. Цього достатньо, щоб пролетіти ще 8800 км. На всяк випадок після завершення операції в повітряному просторі США на «В-2» чекатиме інший заправник, який доллє пального, щоби «Привид» зміг дотягнути до авіабази в Міссурі.

Повітряний заправник «KC-130» на базі транспортного літака «Lockheed C-130 Hercules»

— Ви гарантуєте, що, зцідивши все пальне перед посадкою, «С-130 Hercules» зможе приземлитись на «Рональда Рейгана»[99]?

— Думаю, так.

— Думаєте?

— Так, сер. Заправник сяде на авіаносець.

Леон Ґарнетт обмізковував пропозицію, потираючи долонею підборіддя.

— Добре, Френку, вам зелене світло. Сьогодні до обіду я повинен побачити детальний план операції. А ви, адмірале, готуйте авіаносець. Даю вам два дні.

— Слухаюсь!

— Це не все. Мені потрібні будуть «Раптори»[100], — поставив вимогу Клотц.

— Для чого?

— Для прикриття і зачистки. Мало знищити лабораторії. Потрібно ліквідувати всіх, хто був задіяний у проекті. Я веду до того, що хтось із персоналу може встигнути втекти в пустелю на автомобілі абощо. Стотонний «В-2» — не надто зручний засіб, щоб ганятися за втікачами по Атакамі.

— Чудова думка.

— Бачте, — докинув Уолш, — авіаносець хоч-не-хоч доведеться підтягувати. — Скільки «Рапторів»?

— Гадаю, чотирьох «F-22» буде достатньо.

— Окей. Можете застосовувати винищувачі, — міністр оборони позіхнув і звернувся до присутніх: — Панове, маєте якісь зауваження?

— А як же боти, сер? — похмуро мовив Кевін Чілтон. — Ті, що втекли. Вони небезпечні.

Знову запала мовчанка. Всі погляди спрямувались на голову оборонного відомства. Міністр недовго розмірковував перед тим, як відповісти.

— На них же не написано: «Виготовлено на замовлення Міноборони США»?

— Так… Тобто ні, не написано, — начальник стратегічного командування міг не відповідати, запитання було риторичним.

— З ботами нехай розбираються чилійці.

Фрактальна одержимість

LXXXVII

П’ятниця, 28 серпня, 08:46 (UTC –4) «DW», житловий корпус

Заспаний і невеселий Тимур човгав у залу нарад. Від учора вона перетворилась на подобу командного пункту.

Хлопець прокинувся о пів на п’яту ранку. Довго лежав, підібгавши коліна до грудей і втелющившись у зоряне небо за вікном. Думав про те, що показуватиме психоістоті…

За п’ять дев’ята до зали підтягнулись Ральф, Оскар та Тіана (після смерті Джеффрі та Алондри жінка ні з ким словом не перекинулась). Оскар сьорбав каву з величезної чашки. Ральф доїдав сандвіч. Мовчали. За хвилину з’явився Алан Ґрінлон, і майже відразу за ним нагрянув Ріно, тягнучи за собою зв’язаного по руках та ногах бота.

— Цей підходить? — спитав здоровань (Тимур розсудив, що Вадим Хорт показував малюнки ботам). — Якщо буде брикатися, я іншого приведу.

Програміст неуважно кивнув. Ріно всадовив хлопчика на табурет з протилежного боку стола. Бот байдуже дивився поперед себе. Сам Хедхантер сів неподалік, обабіч бота. Решта розмістилися так, щоб їх та «малюка» розділяв стіл.

Останньою підійшла Лаура Дюпре. Кацуро не показувався.

Тимур дістав з кишені листок, знайдений учора у робочій комірці Хорта. Звичайні закарлюки, намальовані темно-червоним маркером. Швидше за все, Вадим Хорт виводив їх несвідомо, обдумуючи якусь проблему. Нерідко люди малюють, розмовляючи по телефону, тільки б зайняти руки…Хлопець ввімкнув приймальний пристрій. Екран блимнув і посвітлів. У верхньому лівому куті з’явилося повідомлення про те, що зв’язок встановлено.

Тимур відстукав по клавішах:

Хей. Ти тут?

Хлопець пожирав очима монітор, сподіваючись, що психоістота не відпише. Хотілось думати, що все побачене вчора — вигадка. Химерний, дурнуватий сон. Ніякого ляльковода нема, і нічого не вилазило з підсвідомості ботів… Тимур мало не повірив, а тому здригнувся, побачивши, як на темному фоні з’явились жирні зелені літери:

ПРИВІТ ТИМУРЕ ХОРТ ПРИЙШОВ?

Ні.

ПОГАНО ДУЖЕ ПОГАНО ДЕ МАЛЮНКИ?

— Для чого ми це робимо? — прошепотів Ральф.

— Тихо, — процідив Ріно. Так наче та істота, чиї незграбні фрази проступали на екрані, могла їх почути.

Тимур замислився, формуючи у голові речення, а тоді написав:

Переді мною сидить бот. Я показуватиму малюнки йому. Згода?

ТАК БОТ БАЧИТЬ АЛЕ ПОДБАЙ ЩОБ МАЛЮНКИ БУЛИ ГАРНИМИ

ІНАКШЕ ХТОСЬ ПОМРЕ

— Ось знову, — відзначила Дюпре, — воно не сказало «я бачу». Натомість же — «бот бачить вас».

Алан Ґрінлон кахикнув: