Вони стояли у півтемряві, підсліпувато змигуючи, поки Алан не здогадався намацати вимикач і ввімкнути світло. Лампи працювали. Третину площі займав L-подібний стіл. Під одним його крилом виструнчився ряд шухляд. На столі знаходилися чотири лотки для паперів. Зразу було видно — порожні. З іншого боку вмостився старезний монітор. Біля монітора лежала така ж древня клавіатура.
— Що тут роблять ці доісторичні знаряддя праці? — Тимур зморщив лоба, показуючи пальцем на монітор. — Я думав, що Вадиму Хорту надали найпотужнішу робочу станцію, яка тільки існує в природі. Але це?.. Ральфу мало би бути соромно.
— У нього була нормальна робоча станція, — сказав Ігор Ємельянов. З його рота тхнуло. — Шестиядерний процесор, водяне охолодження, шість слотів оперативної пам’яті загальним об’ємом 48 гігабайтів. Її забрали.
«Тоді чому лишили цей непотріб? — міркував українець. — Тому що цей викопний брухт не мав ніякої цінності? Для чого тоді Хорт
Алан присів коло старезного монітора.
— Це не комп’ютер, — після короткого огляду зауважив американець.
— А що ж тоді? — поряд опустився навпочіпки Тимур.
— Монітор і клавіатура — ще не означають, що перед нами комп.
— Ти маєш рацію. Я щось не бачу системний блок.
Дисплей і клавіатура під’єднувались до невідомого пристрою, який нагадував DVD-програвач: плоский, чорний, мінімум кнопок на фронтальній панелі. Пристрій через адаптер підключався до мережі.
— Що це в біса таке? — спитав Алан, крутячи руками продовгувату коробку.
Тимур знизав плечима. Тим часом Лаура одну за одною відкривала шухляди.
— Порожньо, — журливо підсумувала дівчина.
— А це що? — нахилився Хедхантер. В кутку нижньої шухляди лежала зіжмакана паперова кулька.
Лаура Дюпре підібрала папірець. Розгорнула. Здивовано вигнула брови:
— Це якось пов’язано з програмуванням? — психіатр передала вирваний з блокноту аркуш Тимурові.
Українець роздивився листок. Червона ламана. І більше нічого.
— Не знаю… Це може бути звичайною мазаниною…
— Це не комп’ютер, — професор Ємельянов відвернув увагу від знайденого папірця. Росіянин ткнув пальцем на сплющений чорний пристрій. — Це приймальний пристрій.
— Тобто? — уточнив Алан Ґрінлон.
— Я його зробив. Спроектував цебто. Півроку тому на прохання Вадима Хорта.
— Ти знаєш, для чого він?
— Ем-м-м… — Ємельянов почухався. — Поняття не маю. Цей приймач точно такий самий, як і той, що у ботів у головах. Він не може посилати накази, він лише передає і зчитує інформацію з мозкових плат.
Тимур та Лаура перезирнулися. Ігор продовжив:
— Звісно, він не з нанороботів, але за всіма параметрами цілком аналогічний.
Несподівано переговорний пристрій скрипнув і тихо загудів.
— По-моєму, я його ввімкнув, — вибачливим тоном прогугнив Алан.
Екран блимнув і посвітлів. Спливла хвилина, і у верхньому лівому куті вигулькнуло:
CONNECTION COMPLETED
CORRELATION IS STABLE
TALK[90]
Шрифт був жирний, яскраво-зеленого кольору.
— В когось є якісь ідеї, що це в дідька може бути? — Ґрінлон шморгнув носом.
— Ми з кимось з’єдналися, — простакувато ляпнула Лаура. Наступної миті психіатр схилилася над клавіатурою і задля жарту пробіглась клавішами:
Хело!
Кілька секунд нічого не відбувалося, а тоді… у пласкій коробочці щось пікнуло, курсор самовільно зіскочив на рядок униз і на екрані, літера за літерою, з’явилося:
ПРИВІТ ХОРТЕ ЦЕ ТИ?
Ємельянов з переляку голосно пукнув.
— Ой, йопт… — бовкнув він, прикриваючи рот долонею. — Пробачте…
— Що це було? — прошепотів Тимур.
— Я просто перднув. Я не хотів.
— Та не ти! Я до Лаури звертаюсь.
— Я нічого не робила, — пробелькотіла дівчина.
Тим часом на моніторі виник новий рядок:
ТИ ХОРТ?
— Відпиши, — звелів Тимур.
— Що відписати?
— Що ти не Хорт.
Лаура слухняно набрала повідомлення:
Ні. Я не Хорт.
ХТО ТИ?
— Що це за чортівня? — посерйознішав Алан. — Це якась комп’ютерна програма?
— Ні, — збуджено замотала головою Лаура.
— Нехай відписує Тимур. Він шарить в усіх цих комп’ютерних штучках.
Француженка не погоджувалась:
— Це не програма. — Дюпре звернулась до українця: — Невже ти не розумієш, Тимуре, еволюційний механізм, запрограмований Вадимом Хортом, є лише засобом. У ботів є всі можливості, але немає мотиву для того, щоб поводитися так, як вони поводяться.
— То й що?
— Мені здається, що буде краще, якщо переговори вестиме Тимур, — твердо мовив Хедхантер, відстороняючи психіатра від клавіатури.
Тимур неохоче підійшов до клавіатури. Набрав своє перше повідомлення:
Мене звати Тимур. Я програміст.
Після того — дві хвилини мовчання. Аж поки:
ДЯКУЮ ЩО ПРИЙШОВ ТИМУРЕ ДЕ ХОРТ?
— Для чого йому Хорт? — неприязно дивився Ріно.
— Здається, я знаю, — сказав Тимур. — Це не програма типу «питання — відповідь». За допомогою цього передавача Хорт зміг заговорити до ботів. «Малюки» не говорять, але Хорт спромігся написати компілятор, який перекодовує мозкові імпульси в англійські слова. Можливо, він проводив експерименти на собі, щоби класифікувати сигнали.
— Тобто ми говоримо з ботом?