Бог завжди подорожує інкогніто

Ми ще довго говорили про мого батька. Насамкінець я подякував Катрін за довіру. Вона назвала мені день похорон. Треба взяти відпустку. Уже біля дверей вітальні, виходячи, я затримався й обернувся.

— Ігор знав... про моє обрання?

Катрін підвела на мене очі й кивнула.

Мене мучило одне запитання, але я соромився його поставити.

— А він... пишався мною?

Вона знову відвернулася до вікна, помовчала і глухо відповіла:

— Того вечора я зайшла до нього по тому, як мене телефоном сповістив про це Владі. Сам він не встигав приїхати. Коли я увійшла, Ігор сидів за фортепіано. Він не обернувся до мене, але припинив грати, щоб мене вислухати: він зрозумів, чому я прийшла. Я повідомила йому про твою перемогу, але він сприйняв звістку мовчки, навіть не поворухнувся. Я трохи почекала й підійшла до нього.

Катрін помовчала й додала:

— У нього в очах стояли сльози.

~ 57 ~

Є в житті періоди, насичені подіями і почуттями, і їх неможливо ні пояснити, ні назвати точним словом. Моя зустріч з Одрі вписалася саме в такий період, і без того напружений. Яке щастя було знову її знайти і закрити нарешті дужки нашої болючої розлуки. Я мов на небі літав, дізнавшись, що весь цей час вона кохала мене. Я був щасливий, вражений тим, що знову бачу її, чую її голос, можу до неї доторкнутися, обійняти... Ми заприсяглися ніколи більше не розлучатися, що б не сталося. Звичайно, ми обидва багато говорили про Ігоря, і обидва плакали. Вона розповіла про своє дитинство поруч із ним, а я — про недовгі, але тісні взаємини, які зв’язали нас. Ми обидва заново пережили всі мої тривоги, усі випробування, яким він мене піддавав, і всі надзвичайні пригоди, що породила ця історія.

Ігоря поховали на кладовищі Сен-Женев’єв-де-Буа, відспівування відбулося в соборі Святого Олександра Невського.

Більшість присутніх на похоронах були одне з одним не знайомі, виняток становила група слуг. Ніхто не розмовляв, люди просто прогулювалися тінистими алеями кладовища в очікуванні прибуття тіла. Жінки були в переважній більшості, причому багато хто з них — дуже красиві — прийшли в яскравих сукнях, а не в жалобі.

Потім принесли труну, і всі інстинктивно скупчилися навколо неї. Труну несли четверо чоловіків у чорному. За ними йшов Владі, ведучи на повідку навдивовижу спокійного Сталіна.

Ми рушили довгою мовчазною вервечкою зеленими просторами цього прекрасного і хвильного місця. Над безмежним спокоєм світило яскраве сонце, шелестіли берези, смолко пахли ялини, до яскраво-синього неба стриміли вузлуваті гілки сосен. Біля повороту алеї мені раптом стислося серце. Перед нами стояло фортепіано. За клавіатурою сидів незнайомий молодик зі слов’янськими рисами обличчя і великими вологими блакитними очима. Він заграв, і кришталеві звуки розсипалися в тиші. Натовп застиг, умить захоплений почуттям. Одрі притулилася до мене. Мелодія лилася, чергуючись із невтішними акордами, і була вона такої краси, що розбивала душевну броню найсильніших, торкалася їхніх сердець і вела за собою в ті краї, де панувала скорботна відчуженість.

Цю мелодію я впізнав би серед тисяч інших... Мого батька в останню путь проводжав Рахманінов. Навіть у найбайдужіших на очі навернулися сльози.

~ 58 ~

Минули місяці. Ми переїхали в палац зимового ранку, коли сніг укрив сад щільним плащем і пластівцями ліг на довгих величних гілках старого кедра. У холодному повітрі відчувалася гірська свіжість.

Мене бентежила сама думка жити в такому просторому і зручному будинку. Першого тижня ми щоночі спали на новому місці й обідали то у великій вітальні, то в бібліотеці, то в чудовій їдальні. Ми були як двоє дітей у палаці, набитому іграшками. Усі повсякденні турботи зникли, за нас їх виконувала прислуга.

До кінця другого тижня ми нарешті визначили свій простір, і в нас з’явилися перші звички на новому місці. Наше життя поступово зосередилася у двох кімнатах, а решта, цілком природно, лишилися порожніми.

Ми багато разів запрошували до себе друзів Одрі, але щось не клеїлося. Хоча в нашій поведінці нічого не змінилося — у цьому місці, яке і мене самого довго вибивало з колії, вони почувалися ні в сих ні в тих. Вони дивилися на нас інакше, із наших розмов зникли безпосередність і теп­лота. Стосунки охляли, стали холодними й відстороненими. Вони знали, що ми багаті, і безсоромно просили про фінансову допомогу, у якій ми не вміли їм відмовити. Скінчилося тим, що з розряду друзів ми перейшли в розряд банкірів... А інші, навпаки, усіляко домагалися нашої дружби, але ми відчували: насамперед ними рухає бажання похвалитися де-небудь, що вони в нас бувають. Багатство притягує до себе кар’єристів і хвальків. Поступово ми навчилися не звертати на це уваги, а потім і зовсім стали відлюдниками.

Повсюдність служок дуже скоро стала відчуватися нами як втручання в приватне життя. Вони могли з’явитися раптово, заважаючи нам по-справжньому розслабитися, зазіхаючи на нашу близькість. У власному будинку ми почувалися чужинцями.