Бартімеус: Амулет Самарканда

— Ну то що, — звичним лагідним голосом спитала господиня, — ти задоволений собою? Судячи з того, що розповів мені Артур, ти вчинив дуже негарно.

Вибух гніву наставника спантеличив Натаніеля. Але кілька слів докору, сказані пані Андервуд, просто—таки пронизали його серце. Втративши останні рештки самовладання, хлопчина подивився на неї очима, повними сліз,

— О, Нат... Джоне! — він ще ніколи не чув такого жалю в її голосі. — Чому ти не міг ще трішки потерпіти? Правду казала панна Лютієнс: нетерплячка — твоя найголовніша вада! Ти спробував побігти, перш ніж навчився ходити, і тепер я не знаю, чи простить тебе коли-небудь твій наставник,

— Ніколи не простить. Він сам це сказав мені, — ледве чутно промовив Натаніель, тамуючи сльози.

— Він дуже сердитий на тебе, Джоне. І недарма.

— Він сказав, що моя... моя кар’єра погублена...

— Я не здивуюсь, якщо саме цього ти й заслужив.

— Пані Андервуд!

— Ну, можливо, якщо ти щиро й чесно розкажеш йому про все, що накоїв, він прислухається до тебе. Можливо.

— Ні. Він надто розгніваний.

Пані Андервуд сіла коло Натаніеля і обійняла його за плечі.

— Невже тобі здається, ніби ти — перший учень чарівника, що замахнувся на непосильну задачу? Таке частенько трапляється з найталановитішими. Артур не тямить себе з гніву, але твої успіхи, скажу тобі щиро, дуже вразили його. Ти повинен в усьому зізнатися. Це йому сподобається.

Натаніель шморгнув носом:

— Ви справді так гадаєте, пані Андервуд?

Звичний лагідний затишок, яким віяло від господині, та її спокійний розважливий тон пом’якшили Натаніелеву гордість. Може, це й правда. Можливо, він і справді повинен в усьому зізнатися...

— Я теж намагатимусь заспокоїти Артура, — провадила тим часом пані Андервуд. —Хоч ти, здається, цього й не заслуговуєш. Тільки поглянь, на що ти перетворив кімнату!

— Зараз я все приберу, пані Андервуд! Просто зараз...

Натаніелеві трохи відлягло від серця. Може, справді буде краще розповісти наставникові про свої підозри щодо Лавлейса та Амулета. Це буде боляче, але найпростіше.

— Спочатку з’їж суп, — пані Андервуд підвелася. — І подумай як слід, що ти скажеш наставникові, коли він повернеться.

— А чому пан Андервуд поїхав до міністерства? Сьогодні ж неділя, — запитав Натаніель, підбираючи одяг і ховаючи його назад до шафи.

— Через надзвичайну подію, любий. Посеред Лондона спіймали якогось негідника—джина.

Натаніелеві аж мороз пробіг поза шкірою.

— Джина?

— Так. Я не знаю до ладу, що там трапилося. Він нібито вдавав одного з бісів пана Лавлейса. Вдерся до крамниці пана Пінна і влаштував там страшенний погром. Туди послали африта, і того джина швидко зловили. Саме зараз його допитують. Твій наставник думає, що цього джина послали оті крадії артефактів, що про них тепер стільки говорять. А може, й хтось із Спротиву. Тому Артур хоче бути присутнім на допиті. Не переймайся цим зараз, Джоне. Краще подумай, що ти скажеш наставникові. І помий підлогу до блиску!

— Гаразд, пані Андервуд.

— От і молодець. Тацю я заберу трохи згодом.

Тільки-но за господинею зачинилися двері, Натаніель майнув до віконця, рвучко відчинив його й засунув руку під мокру холодну черепицю. Діставши звідти бронзовий диск, він поспіхом зачинив вікно, щоб кімнату не заливало дощем. Диск був холодний: Натаніелеві довелося згаяти кілька хвилин, перш ніж у дзеркалі з’явилося невдоволене дитяче личко бісеняти.

— Отакої! — промовило воно. — А я вже думав, що ти про мене забув. Ну що, відпустиш мене нарешті?

— Ні, — Натаніель був не в тому гуморі, щоб сваритися з бісами. — Бартімеус. Знайди його. Я хочу бачити, де він і що робить. Негайно. Інакше я закопаю цей диск у землю.

— Ти що, не з тієї ноги сьогодні встав? Хіба не можна попросити по-доброму? Гаразд, я пошукаю. Тільки спочатку скажу, що мені траплялись і простіші накази, навіть від тебе...

Бурмочучи й кривляючись, личко немовляти зникло — лише для того, щоб з’явитися знову, неясно, ніби здалека.

— Ти сказав — Бартімеус? Бартімеус Урукський?

— Так! А хіба їх багато?

— Навіть не повіриш, пане Гнівливцю. Гаразд, заспокойся. Це забере трохи часу.

Личко зникло. Натаніель жбурнув дзеркало на ліжко, тоді передумав і сховав його під матрац, подалі від чужих очей. Тамуючи тривогу, він заходився прибирати кімнату і тер підлогу доти, доки з неї зникли останні сліди пентаклів, і навіть масні плями від свічок не дуже впадали в око. Далі Натаніель акуратно поскладав свій одяг і все повернув на місця. Потім з’їв суп: той уже прохолов.

Пані Андервуд, що саме повернулася по тацю, схвально оглянула кімнату.

— От і чудово, Джоне, — мовила вона. —А тепер причепурися сам і вмийся, поки є час... Що це таке?

— Де, пані Андервуд?

— Я ніби чула чийсь голос.

Натаніель теж почув його — глухий вигук з-під ліжка.

— Це, здається, внизу, — прожебонів він. — Може, хтось прийшов?

— Гадаєш? Піду подивлюся.

Спантеличена пані Андервуд пішла, зачинивши за собою двері.

Натаніель відкинув матрац.

— Ну?! — гаркнув він.

У бісеняти під очима з’явилися зморшки, а личко здавалося неголеним.

— Що — «ну»? — огризнулося воно. — Я зробив усе, що міг. Більшого не проси.