Бартімеус: Амулет Самарканда

Випаливши це одним духом, хлопчина аж посинів[28]. Я насупив свої кам’яні брови.

— Гаразд. Де це нещасне сховище?

Хлопець ледь помітно всміхнувся:

— Унизу.

11

Унизу.. Це справді здивувало мене.

— Підставляєш свого наставника? От уже змієня!

— Навіщо мені підставляти його? Просто мені треба, щоб ця річ була в безпеці, під захистом його сили. Ніхто не шукатиме Амулет там. — Він помовчав. — А якщо шукатиме...

—То ти будеш поза підозрою. Звичайна витівка чарівника. А ти здібний учень!

— Ніхто його там не шукатиме.

— Ти так гадаєш? Подивимося!

Та будь-що я не міг сидіти й сперечатись тут увесь день.

Я зачарував Амулет, зменшивши його й перетворивши на павутинку, що пливе в повітрі. Потім я туманом просочився крізь дірку в найближчій дошці, пробрався крізь порожній простір між поверхами і, перекинувшись павуком, обережно проліз крізь щілину в стелі кімнати поверхом нижче.

Я опинився в порожній ванні. Двері були відчинені. Я з усіх своїх вісьмох ніжок побіг тинькованою стелею. Мої щелепи аж трусилися з обурення. От уже зухвалий хлопчисько!

Підставити іншого чарівника—річ звичайна. Так би мовити, природна[29]. Зробити це з власним наставником — теж не диво, як не брати до уваги, що цьому шмаркачеві лише дванадцять років. Дорослі чарівники, ті сваряться раз по раз — аж до смішного. Але робити таке на початку кар’єри, коли тільки вивчаєш правила гри...

Чому я був так певен, що той чарівник — наставник хлопця? Доти, доки стародавні традиції не зруйнуються — й магії не почнуть навчати всіх разом, у школах (а це навряд), іншого пояснення просто не може бути. Чарівники жадають влади, яку їм дають знання, — жадають пристрасно, як жебраки золота. Отож вони ревно бережуть свою мудрість і вкрай неохоче діляться нею. Ще з часів Серединних Магів учні завжди живуть у своїх наставників — один наставник, один учень. І навчання відбувається таємно, в секреті. Від зикуратів до пірамід, від священних дубів до хмарочосів — за минулі чотири тисячі років нічого не змінилося.

Отож, підсумуймо: здається, цей невдячний хлопчисько заради власного порятунку готовий накликати на голову свого безневинного наставника гнів могутнього чарівника. Правду кажучи, це неабияк мене вразило. Навіть якщо взяти до уваги, що він у змові з кимось дорослим — можливо, з ворогом наставника, — для такого хлопчини це надзвичайно хитромудрий задум.

Навшпиньки, на своїх вісьмох ніжках, я пробрався в коридор, а тоді побачив наставника.

Про цього чарівника — пана Артура Андервуда — я досі не чув. Тому й припустив: це, мабуть, якийсь дрібний штукар, що шахрує на забобонах і ніколи не наважується турбувати таких високих істот, як я. Звичайно ж, коли він пройшов до ванної (вчасно я звідти втік), то переконався, що це — звичайнісінька посередність. Певною ознакою цього були всі незмінні прикмети, які простолюд чомусь пов’язує з великою й могутньою магією: нечесана сива грива, довга біла борода, що стримить уперед, мов корабельний ніс, і надзвичайно кошлаті брови[30]. Я уявив, як він — у чорному оксамитовому вбранні — прямує лондонськими вулицями, й волосся майорить за його спиною. В руках він повинен мати ціпка з золотим набалдашником, а на плечах—розкішного плаща. А може, навіть, і високого капелюха. Еге ж, примітне видовище. Надто як порівняти з тим, який він зараз: без упину наступає на довгі піжамні штанини й чухає собі місця, про які не годиться згадувати вголос, а під пахвою в нього стирчить згорнута газета.

— Марто! — гукнув він, перш ніж зачинити за собою двері.

Зі спальні визирнула маленька товста жіночка — на щастя, одягнена.

— Що, любий?

— Ти, здається, казала, що покоївка вчора прибирала кімнати.

— Так. любий, прибирала. А що сталося?

— Онде зі стелі звисає павутиння. І в ній такий бридкий павук. От гидота! Цю покоївку треба звільнити.

— Ой, і справді бридкий. Не турбуйся, я з нею поговорю. Зараз я все приберу сама.

Великий маг недовірливо пирхнув і зачинив двері. Жінка хитнула головою й, мугикаючи якусь веселеньку пісеньку, подалася вниз. «Бридкий» павук зухвало змахнув двома ніжками й побіг стелею, тягнучи за собою павутинку.

Мені знадобилося кілька хвилин, щоб відшукати вхід до робочого кабінету — він містився під сходами. Отам я й застряг. Двері було захищено від непроханих гостей оберегом у формі пентаграми — п’ятикутної зірки. Досить простенька штучка. Здавалося, ніби зірку намальовано облупленою червоною фарбою. Та коли якийсь необачний зайда відчинить двері, пастка спрацює, й «фарба» повернеться до первісного стану—з пентаграми вибухне вогняна блискавка.

Як на мене, звучить непогано. Та насправді — штучка до дурного проста. Може вразити хіба що надміру цікаву покоївку, та аж ніяк не Бартімеуса. Я захистив себе Щитом, торкнув ніжкою верхній край дверей — і тут-таки відскочив на метр.

У червоних контурах пентаграми з’явилися тоненькі жовтогарячі жилки. За секунду намальовані лінії розпливлись, а потім з верхнього променя зірки вдарив струмінь вогню, відскочив від стелі й линув до мене.