Бартімеус: Амулет Самарканда

— До речі, я помітив, що ти у своїй версії подій віддав панові Андервуду провідну роль, — додав я. — Цікаво, навіщо? Хотів позбутися докорів сумління?

Він хутко обернувся. Його обличчя почервоніло ще дужче.

— А коли й так, то що? — огризнувся він.

Я серйозно поглянув на нього.

— Tи сказав, що помстишся за себе Лавлейсові, — мовив я, — і ти виконав свою обіцянку. Можливо, це трохи втамує твій біль... я цього щиро сподіваюся, хоч і не знаю напевно. Але ти так само пообіцяв звільнити мене, коли я допоможу тобі впоратися з Лавлейсом. Лавлейс нині мертвий, а ти досяг, принаймні у власних очах, нечуваних раніше висот. Зараз саме час виконати цю обіцянку, Натаніелю. Відпусти мене.

Хлопець якусь хвилину помовчав.

— Так, — нарешті промовив він. — Ти допоміг мені. Ти врятував мене...

— На мій довічний сором.

— І я... — він зупинився.

— Збентежений?

— Ні.

— Задоволений?

— Ні.

— Трохи вдячний?

Він глибоко зітхнув.

— Так. Я вдячний тобі. Але це не скасовує того, що ти знаєш моє істинне ім’я.

Настав час вирішити це питання раз і назавжди. Я втомився. Після дев’ятьох днів, проведених у матеріальному світі, мою сутність мучив біль. Я мусив звідси піти.

— Це правда, — погодився я. — Я знаю твоє ім’я, а ти — моє. Ти можеш викликати мене, а я — завдати тобі шкоди. Ми з тобою квити. Але кому я можу сказати твоє ім’я, перебуваючи в Іншому Світі? Нікому. Отож ти сам зацікавлений якнайшвидше відпустити мене. Якщо нам обом пощастить, мене більше ні разу не викличуть за твого життя. Будь—що, навіть якби... — я скрушно зітхнув. — Я обіцяю не виказувати твого імені.

Хлопець не відповів нічого.

— Ти хочеш урочистої присяги? — вигукнув я. — Як щодо такої: «Якщо я порушу цю обіцянку, нехай верблюди затопчуть мене в пісок і нехай мене розкидають полями разом із гноєм.»[130] Tепеp ти віриш мені, еге ж?

Хлопчина завагався. Здається, він уже ладен був погодитись.

— Не знаю... — пробурмотів він. —Ти ж де... джин. Для тебе присяга нічого не важить.

— Не плутай мене з чарівниками! Гаразд. Тоді... — я розлючено підскочив з ліжка. — Тоді, якщо ти зараз не відпустиш мене, я піду до твоєї любої панни Вайтвел і розповім, як усе було насправді. Їй буде дуже цікаво побачити мою справжню подобу.

Хлопець прикусив губу й потягся по книжку.

— Я можу..

— Еге ж, ти багато чого можеш, — відповів я. — Оце і є твоя біда. Ти надто розумний — самому собі на шкоду. Багато що сталося через те, що ти був надто хитромудрий, щоб не втручатись у події. Ти хотів помститись, ти викликав шляхетного джина, ти викрав Амулет, ти змусив інших за це розплачуватись. Ти робив усе, що хотів, а я допомагав тобі, бо мусив допомагати. Звичайно ж, ти з твоєю кмітливістю можеш накласти на мене нове закляття, однак не накладеш його так швидко, щоб я не встиг розповісти твоїй наставниці правду — про тебе, про мене, про Амулет і Андервуда.

— Просто зараз? — тихо перепитав він.

— Просто зараз.

—Тоді ти потрапиш до бляшанки.

—То гірше буде для нас обох.

Кілька секунд ми дивились один одному в очі — здається, вперше. Потім хлопчина зітхнув і відвернувся.

— Відпусти мене, Джоне, — сказав я. — Я вже досить попрацював. Я втомився. І ти так само.

Хлопчина всміхнувся.

— Я нітрохи не втомився, — заперечив він. — Мені ще стільки хочеться зробити!

— Атож, — підхопив я. — Спротив... Змовники... Ти мусиш вивільнити собі руки, щоб полювати за ними без перешкод. Подумай про інших джинів, які тобі знадобляться, коли ти розпочнеш свою велику кар’єру. Вони мені, звичайно, не рівня, зате вони завдадуть тобі меншого клопоту.

Ці слова, здається, зачепили належну струну в його серці.

— Гаразд, Бартімеусе, — сказав він. — Я згоден. Тільки тобі доведеться зачекати, поки я намалюю коло.

— Нічого! — я аж палав завзяттям. — Я тебе розважатиму, поки ти цим займатимешся. Що тобі до вподоби? Я можу заспівати тобі соловейком, заграти якнайкращу мелодію, викликати сотні чудових ароматів... Можу навіть трохи пожонглювати!

— Дякую, не треба.

Один куток у кімнаті навмисне було не прикрито килимом. Там хлопець і намалював шматком чорної крейди, знайденим у шухляді письмового столу, простий пентакль — дуже чітко й точно, лише двічі зазирнувши до своєї книжки з формулами, — і два кола. Поки він це робив, я сидів тихо, мов горличка: мені не хотілося, щоб він зробив хоч найменшу помилку.

Нарешті хлопчина завершив роботу і розігнувся, тримаючись за стан.

— Готово, — сказав він. — Заходь.

Я уважно оглянув руни.

— Це завершить дію пентакля Адельбранда?

—Так.

— І розірве закляття Нескінченного Ув’язнення?

—Так! Бачиш оцей ієрогліф? Саме він розриває його. То ти хочеш, щоб я тебе відпустив, чи ні?

— Я просто хочу переконатися.

Я заскочив до більшого кола і обернувся до хлопця. Він приготувався, подумки повторив закляття, а тоді суворо глянув на мене.

— Годі вже отак по—дурному усміхатись, — зауважив він. — Ти заважаєш мені.

— Пробач, — я скривив обличчя в безмежній скорботі.

— Це аж ніяк не краще.

— Гаразд, гаразд, пробач.

— А тепер — приготуйся, — він глибоко вдихнув.