Бартімеус: Амулет Самарканда

Домчавши з Гемпстеда до берега Темзи, я вмостився під карнизом одного покинутого будинку. Почистивши дзьобом пір’я, заходився дивитись на небо. Невдовзі я помітив там сім червоних вогняних куль, що пливли на невеличкій висоті. Діставшись до середини річки, вони розділилися: три кулі рушили далі на південь, дві — на захід, а решта дві — на схід. Я заховався глибше під дах, однак помітив, що аура Амулета посилилася, коли найближча з куль рушила за течією й зникла з очей. Я стривожився. Через кілька хвилин я перелетів на той бік Темзи і влаштувався там на підйомному крані: тут саме зводили багатоквартирний будинок для чарівників середнього достатку.

П’ять хвилин минуло в мовчанці. Вода вирувала, омиваючи брудні палі пристані. Місяць заховався за хмарами. Аж раптом усі вікна покинутого будинку на тім боці спалахнули болісно— зеленим світлом; там почали нишпорити невиразні тіні. Здається, вони там нічого не знайшли, бо світло врешті померкло, перетворилося на серпанок, випливло з вікон і полинуло за вітром. Будинок знову занурився в темряву. Я негайно злетів і стрімко, від вулиці до вулиці, помчав на південь.

Мій шалений танець над Лондоном тривав половину ночі.

Куль-шпигунів[19] виявилося навіть більше, ніж я боявся (їх, вочевидь, викликав не один чарівник), і вони раз по раз з’являлись недалеко від мене. Щоб уберегтися, я мусив без упину перебиратися з місця до місця, та все одно мене двічі мало не зловили. Одного разу я облітав діловий квартал і мало не натрапив на кулю, що пливла мені назустріч; другий шпигун помітив мене, коли я, геть—чисто зморений, задрімав на березі в Ґрин-Парку. Обидва рази я встиг утекти раніше, ніж до шпигунів підійшла допомога.

Та врешті я знесилився. Потреба постійно підтримувати фізичну форму виснажувала мене й поїдала коштовну енергію. Тому я вирішив діяти по-іншому — знайти якусь місцинку, де ауру Амулета глушитимуть інші магічні випромінювання. Настав час загубитися серед Натовпу, серед Простолюду. Інакше кажучи, серед людей. Я вже достатньо зневірився, щоб удатися до такого.

Я полетів назад до центру міста. Навіть цієї пізньої години на Трафальґарській площі, довкола колони Нельсона, було повнісінько туристів. Вони купували дешеві талісмани в кіосках—автоматах, затиснутих між левами. Над площею здіймалася безладна мішанина магічних випромінювань. Чудове місце для того, щоб по-справжньому загубитися.

Перната блискавка впала з нічного неба й зникла у вузькій щілині між двома кіосками. Невдовзі звідти вийшов хлопчик— єгиптянин із сумними очима й заходився проштовхуватись крізь натовп. На ньому були нові сині джинси, біла футболка й чорна пілотська куртка, а ще — здоровенні білі кросівки, в яких без упину розв’язувались шнурки. Хлопчик швидко змішався з натовпом.

Я відчував, як Амулет пече мені груди. Раз по раз він випромінював спекотні хвилі — подвійні, наче удари серця. Я щиро сподівався, що довколишня мішанина аур перекриває цей сигнал.

Здебільшого тутешня магія була чистісінькою «показухою». На площі юрмилися ліцензовані шарлатани, що продавали дрібні амулетики й цяцьки — те, що дозволено владою[20]. Американські і японські туристи жадібно порпались у купах барвистих камінців та скелець, шукаючи відповідні знаки Зодіаку для всіх своїх родичів, а бадьорі продавці— кокні терпляче сплавляли їм свій крам. Якби не фотоспалахи, я міг би уявити, що це Карнак. Довкола чинилися оборудки, лунали радісні вигуки, сяяли усмішки. Така собі вічна картина довірливості й жадоби.

Однак на площі можна було відшукати й дещо серйозніше. Подекуди біля входів у шатра стояли спокійні, зосереджені люди. Відвідувачів у ці шатра пропускали по одному. Там, вочевидь, було щось по-справжньому цінне, бо біля кожного такого шатра тинявся вартовий — зазвичай у вигляді голуба. Я намагався обминати цих вартових — хтозна, може вони чутливіші, ніж здається.

Траплялися серед натовпу й чарівники. Навряд чи вони тут щось купували — радше за все, просто вибралися погуляти з нічної зміни у Вайтголлі. Одного з цих чарівників, розкішно вбраного, супроводжував на другому рівні біс — він скакав навздогін за господарем; від інших, убраних простіше, пахтіло фіміамом, потом та восковими свічками.

Була тут і поліція — кілька звичайних констеблів і двоє мордатих патланів з «нічної варти». Ця парочка виявляла свою присутність лише настільки, наскільки це було потрібно.

Довкола площі без упину мерехтіли вогні фар; автомобілі мчали міністрів та інших чарівників з їхніх кабінетів у будівлі Парламенту до клубів на Сент—Джеймсі. Я перебував прямісінько під віссю велетенського колеса влади, що простиралося до самісіньких меж імперії. Тут, якщо пощастить, я просиджу аж до тієї миті, коли мене нарешті викличуть.

А може, й не просиджу.