Аліпій II і його наречена

— Ось літо уповні, а я сама-самісінька не даю в господарстві ради. Мій чоловік несподівано переставився цієї весни…

— Що з ним сталося?

— Якби-то я знала. Спершу скаржився на живіт, а тоді раптово зсох, стопився, мов свічка.

А був він гарний, кремезний мужчина. Красень, не такий хирляк, як ти.

Ображений Аліпій відложив набік ложку.

— Не ображайся. У мене гострий язик, ти повинен уже це знати. Я жартувала.

Вона нахилилася до нього й поцілувала в щоку:

— Поможи мені з роботами в полі.

— Але я нічого не вмію робити.

— Не святі горшки ліплять. Я навчу тебе.

— Добре, — погодився Аліпій і сам здивувався, що так спонтанно, не роздумуючи, пристав на Явдошину пропозицію. Він відчув навіть якусь незрозумілу радість у душі.

Літо набухало соками, жахтіло збіжжям у полі й плодами в городах. Явдоха зодягнула Аліпія в конопляні штани й полотняну сорочку свого покійного чоловіка, натягнула солом'яний бриль на голову і сплеснула з радості:

— Ти гарно виглядаєш, як ґазда! Подобаєшся мені таким.

Вони кожного ранку брали в кошик полуденок і виходили в поле. Явдоха навчила Аліпія косити, жати, молотити, копати картоплю й буряки. Працюючи в полі, Аліпій мав таке ж задоволення, як і від читання книжок. Відчуваючи, як сонце вливалося в його жили, відчуваючи пахощі скошеної трави і польових квітів, відчуваючи врешті втому у м'язах, — він наче пізнавав смак життя, наче відкривав зміст і глибини землі. Почав він також звикати до Явдохи. Вона збуджувала його приспані пристрасті, відкривала його до світу почуттів і відчуттів. Йому було радісно й тепло на душі, коли працював поруч неї і втягав запах її гарячого тіла.

Пізнавши мудрість книг, пізнавши зміст і глибину природи, пізнавши близькість жінки, — Аліпій щойно тепер почував себе повною людиною. Відчував гармонію між своєю душею і тілом.

Працюючи в полі, Аліпій став помічати, як Явдоха глипала на нього палкими поглядами. А одного разу, коли вони сіли під копицею пополуднувати, і Явдоха нахилилася над кошиком, щоб врізати хліба, Аліпій дійшов до того ступеня чуттєвости, що помітив навіть її повні засмаглі груди, які випихалися з пазухи. Відтепер він часто поглядав на її гарні здорові литки, коли вона нахилялася в'язати снопи.

Одного дуже гарячого пополудня, Явдоха підтягнула з обох боків спідницю й підіпхала її за пояс над клубами. Побачивши її голі ноги й повні стегна, Аліпій відчув, як у ньому будилася й нуртувала жага, як тьмарилося в очах. Він косив і не міг відірвати зору від Явдошиних ніг. Часом, коли вона нахилялася згрібати сіно й повівав сильніший вітер, він бачив її масивні сідниці, переділені глибокою балкою, або сутінок між її ногами. Тоді в ньому вибухало бажання втікати від Явдохи, як колись втікав від Нареченої. Але в полі було ще так багато робіт, що Аліпій не мав серця залишати їх на Явдошині руки.

Не мала спокою й Явдоха. Розпалена серпневим сонцем і гарячими плодами, вона, сидячи з Аліпієм під копицею сіна й помічаючи настовбурченість його штанів, хотіла розшарпати його розпирку, скинути з себе спідницю й кинутись на нього. Але боялася, щоб він, злякавшись, не втік від неї, як втікав від своєї нареченої. І так, працюючи одне з одним і жадаючи одне одного, вони дотягнули до кінця робіт, тобто до пізньої осені.

Тепер Аліпій вирішив, що прийшов час шукати Наречену. Він натягнув свої вузькі штани, желетку, пелерину й ширококрисий капелюх і думав над тим, як попрощатися з Явдохою. Стоячи посеред світлиці, він скидався на велику незугарну ворону. Явдоха вложила йому до торбини кусок хліба з салом, припала до нього, поцілувала в уста, а з її очей котилися дрібні сльози.

Відчувши Явдошині груди й пругкий живіт, Аліпій раптово втратив охоту покидати її. Це не був іще час відходити. Він не пізнав іще ні Явдошиного тіла, ані її кохання, яких так пристрасно жадав. Але, з другого боку, він відчував також обов'язок щодо Нареченої. Він і так протратив ціле літо, не шукаючи її.

— Уважай, щоб знову не заблудив, — сказала Явдоха, зав'язуючи його пелерину.

— Добре.

— А якщо не знайдеш своєї нареченої, повертайся до мене.

Аліпій мовчки потакнув головою. Явдоха ще раз поцілувала його в уста, випхала за двері й розридалася.

Поспішаючи доріжкою, Аліпій помітив на самому кінці містечка кузню й вирішив зайти туди, щоб розпитати дорогу. Кремезний коваль, з довгими вусами й розкуйовдженим волоссям, гатив молотом по розпеченому дочервона залізі на ковадлі.

— Дай Боже щастя! — привітався Аліпій.

— Дай Боже! — відповів коваль і відставив набік молот. — За чим ти прийшов, юначе?

— Я хотів розпитати у вас дорогу…

— Куди?

— Я сам не знаю куди.

— То як мені знати, юначе?

— Я шукаю Наречену, вона живе в будинку з білого каменю, покритому черепицею. Посередині будинку підноситься вежа, мов у замочку.

— А-а-а! То ти шукаєш за «Віллою Нареченої». До неї веде алея, по обох боках якої стоять рядом тополі, позаду неї є гарний садок, зліва простягається ставок, а за ним березовий гай.

— Так, так! Це вілла моєї Нареченої.