електронного робота про те, що ця адреса недійсна, редактор другого
журналу відповів, що роман обов’язково прочитають і відповідно
надрукують, якщо він редактору сподобається (забігаючи наперед, треба сказати, що його не надрукували), а з третього часопису
відповіли, що спочатку треба оформити на нього підписку, після
чого вислати їм прозовий твір обсягом не більше п’яти сторінок на
розгляд — цей варіант теж не пасував, і Еллі знайшла в інтернеті
перелік вітчизняних видавництв (їх виявилося близько двадцяти), хоча в переліку були й не всі, а деякі просто не друкували художню
літературу, у той час, як інші друкували літературу лише розва-жального характеру, а твір Еллі, на її думку, належав до артхаусу, відповіли їй лише з одного видавництва — запропонували видати
книгу її коштом, усі інші видавництва не відповіли, він казав їй, що їй твір точно вже привласнили і тепер видадуть без її відома, бо він за описом цікавий та гостросюжетний, а Еллі заперечувала, що він зовсім не для всіх і що там такого детективного, а потім
виклала роман в інтернеті на декількох літературних сайтах, там
його потроху читали, але не коментувала і вона не мала жодної уяви
про те, що читачі насправді про все це думають, а потім вирішила
167
значно розширити текст, який тоді ще не дотягував до розміру
роману — радше це була повість. Знані письменники радили читати
уривки з роману в голос і розміщувати відеозаписи на ютубі, а
також зробити стисле резюме і разом з найцікавішим фрагментом
розсилати по редакціях¸ бо довгі тексти ніхто читати не буде, а їх
потрібно чимось зацікавити, Еллі дивилася на дощ зі своєї вежі з
білого дерева відлюдника, у якого нічого не має під футболкою, і розмірковувала над тим, про що вона писатиме далі, коли цей
роман закінчиться, цікаві історії відбуваються з тобою щодня, попри твоє підліткове замилування мовою, цікаві історії на ринку і в
маршрутці відбуваються з кожним, хто замислювався над процесом
написання прозового твору, але ніколи так і не втілив свій задум у
життя, дослухаючись до розповідей про нещасне кохання і порад
щодо консервування корисних копалин корнішонів і коренеплодів, у
своїй чорній вежі з білого дерева роздавала б за допомогою скайпу
власні ведичні знання всім, хто бажає, не відаючи, що відбувається
за межами великого крейдяного кола, що окреслює агломерацію
їхніх дванадцятиповерхових панельних будинків, які росли, мов
гриби після дощу в четвер, тут у далекі вісімдесяті, пекельні пастки
пластунських поверхів, окрім тринадцятого забороненого поверху, на якому сонце не заходить і трава не росте, вони грали в козаків-розбійників і розповідали один одному про відрубану руку, яке
прийде за тобою й уже знайшла твій будинок, яке там знайшла — у
цьому новому районі було просто неможливо орієнтуватися, про
навігатори тоді ще ніхто не чув, були лише козаки й розбійники, одні тікали й намагалися якомога ефективніше сховатися, а інші
намагалися їх якомога скоріше спіймати, але коли вона розповіла
йому про цю гру її дитинства, він заперечив, що ніколи про таке
не чув — невже саме в Сибіру в цю гру і не грали, мабуть, за
таких складних умов їм не потрібні були додаткові гострі почуття
справедливості, помножені на дефіцит морозива влітку, через що
бульбашки малинового сиропу в шоколаді з відповідною начинкою
можна було помацати язиком, такі холодні й крихкі, і ріжуть плоть
не гірше за будь-яке лезо, усі колишні друзі роз’їхалися світами, штамп фірми «Світанок» — послуги за ефемерним розкладом
для ефемерид, розкуті рухи панянок з парасольками від сонця, сонливість під час сієсти, коли немає куди всістися на цьому
шезлонгу — ноги звішуються, і ти не хочеш жодного теплого
пива або рибних пирогів із жовтим майонезом, море обіймає
168
коліна й виштовхує на поверхню, наче ти вже відокремився від цієї
реальності й рухаєшся чітко в напрямі будинку з химерними поста-тями русалок і кам’яних мавп, яких рятує дельфін, у дельфінарії
було так сумно й тоскно, наче вона вловлювала терапевтичні
меседжі на ультракороткій хвилі під вологою від мастила водою, саме тоді Еллі почула своє прізвище й автоматично підвелася зі
свого місця, як у школі, коли не знаєш, що відповідати, і немає
сенсу далі зволікати, але все одно стовбичиш мовчки та дивишся
на пусту дошку, тепер вона має підвестися на сцену і сказати спіч
про принади терапевтичного письма, бо мистецтво не має когось
чомусь навчати й узагалі нікому нічого не винне, але відчуває, що тоді всі представники волонтерських організацій і журналісти
культурних видань будуть розчаровані, бо література має навчати
доброму-вічному і чомусь там ще, інакше який же ти письменник, якщо не випасаєш на лужку перед своїм шале народи, вона облизує
з вуст недоїдену сиркову масу й намагається вимовити хоча б слово, хоча б якусь думку сформулювати перед усіма цими відеокамерами
й цікавими поглядами колишніх жертв піонерських таборів, які
тепер не толерують жодної помилки, якщо ти вже якось заявив
про себе на цьому форумі марнославства, змарнілі жінки з руками, які видають вік, і шкірою на шиї, яка видає ще більше, коли немає