60bfbfdafa6dd48f33f0e166a95654cd

- Примирися з братом, - шепоче Нерданель, - зле тримати на родичів серце…

- О, цей Нолофінве, він… - починає Феанаро, але раптом посміхається, - власне – я і

сам хотів…

Він раптом йде до тронів, на яких сидить божественна пара, йде, не випускаючи руки

Нерданель. Нолофінве та Арафінве, котрі стоять тут таки, здивовано дивляться на них

обох.

25

Міnya Nosse – Перший Дім

71

- Я вже пообіцяв примиритись з братом і не міняю свого слова. – мовить Нолофінве, - Я

пробачив тобі, Куруфінве, те, що ти загрожував мені зброєю, і не триматиму на тебе зла.

З цими словами Нолофінве простягає руку. В тиші, що запала над майданом, Феанаро, стискає долоню брата, і усміхається – ледь присоромлено, але весело.

- Я твій напівбрат, - всміхнувся і Нолофінве, - але я хочу стати тобі рідним по духу.

Хіба ми не заслужили на мир і спокій? Що нам ділити – ти старший, веди – я ітиму

слідом. І нехай жодна біда не роз’єднає нас!

- Я почув тебе, - мовить Феанаро твердо - хай станеться так…

Цієї миті… Зараз… Ось…

Темрява впала на Валінор.

Весь довгий шлях у пітьмі до пагорбу Короллайре Нерданель думала про те, як умовити…

Умовити коханого пожертвувати собою… Вона-то знала, що жертва не відбудеться, що

Сильмарили вже у Морготових лапах, але сказати про це Феанаро… Він не повірить, та й

що це буде за жертва, замішана на лжі. Він має вибирати сам.

- Обережно,- шепоче Феанаро, - обережно, мій Ясний Вогонь…

В тому житті вона йшла поміж Ельдар, тримаючись за руку Магтана. Феанаро був десь

попереду. Нині вони переплели пальці, наче перед весіллям… Знак радості – знак біди…

Пагорб Короллайре… Камені Кола Судьби… Покорчені тіні на вершині пагорбу – все, що зосталося від Двох Дерев… Згусток світла, що став жіночою постаттю… Мати

Яванна, Валіе Яванна, оплакує своїх дітей…

- О, як же їй має бути боляче, мій meldo… Це все одно, як би ми втратили наших Сімох

і Тьєлпе…

- Ти мати, - голос Феанаро незвично лагідний, - ти маєш це відчувати серцем…

- О, моє серце… Його пронизало дев’ять мечів…

- Про що ти говориш, мій Ясний Вогонь?

- Яванна втратила Дерева, я боюсь втратити вас…

Як мати загиблих дітей обіймала Яванна на верхівці пагорба Тельперіон з Лауреліною, кликала їх по іменам та ніжним назвиськам, звала Сильпіоном та Малінандою, Нінквелоте

та Кулуріеною. І голосінню її відгукувався пісенний плач Ваніяр, а Нолдор роззиралися за

ворогом, і більшість з них все шукала при пасах відсутньої нині зброї.

У спалахах світла почали являтися Валар в Колі Судьби. І тут з кургану донісся голос

Яванни, який віддався в розумі усіх присутніх:

- О, світло дерев… Життєдайне світло Валінору загинуло!

Стогін прокотився між Ельдар, і понуро мовчали Стихії на камінних тронах.

- Навіть наймогутніші з нас, - мовила далі Яванна, - деякі творіння здатні втілити лише

один-єдиний раз. Я породила світло Дерев, та не повторити мені цього вдруге, принаймні –

в цьому Всесвіті. Та частка світла цього зосталася в Каменях, створених Феанаро. Якби я

мала бодай дещицю того світла, то змогла б відродити дерева, бо коріння їхнє ще живе…

Тоді Мелькор не пишався б скоєним вбивством…

Феанаро затремтів, наче в пропасниці. Нерданель обняла його, він хотів вивільнитися з

обіймів, але вона вимовила:

- Meldo… Не покидай мене…

Тепер заговорив Манве, і голос його був схожим на подих бурі, що затихає в гілках

дерев:

- Чи почув ти, Куруфінве Феанаро Фінвіон, слова Яванни? Чи виконаєш її прохання?

Вигнанець в чорному схилив голову. Лице його затулила тяжка завіса волосся. Мовчанка

стала до того нестерпною, що Тулкас гукнув грізно:

- Відповідай, Нолдо, так, або ні! Чи ти наважишся відмовити Яванні, котра створила

світло для твоїх Каменів?

72

- Не поспішай, - прогуркотів низький голос Ауле, - послухай-но мене, Воїне, бо і я є

Творцем… Ми просимо більшого, ніж ти можеш собі уявити. Тож дай Феанаро

поміркувати в спокої.

- Meldo - чує Нерданель свій голос.

-

О, ти теж на їхньому боці, ти теж…

- Meldo… якби це загинули наші сини… Ти

віддав би Сильмарили за Сімох?

- Сини… До чого тут сини? За синів… Віддав

би…

- Два Дерева – діти Яванни. Вона благає для

них порятунку.

- Я не зможу повторити цієї роботи,

vanimelde…

Я

зійду

до

Мандосу,

втомившись життям, як це зробила моя

мати…

- Ти зостанешся тут, коханий… Я завжди

буду поруч…

- Ти не поїхала зі мною до Форменосу… Ти

не пробачила…

- Дев’ять мечів в моєму серці… Я більше

ніколи не покину вас…

- Не покинеш – мене?

- Не покину тебе… Не покину синів… Не

покину Тьєлпе… Не відпущу тебе до

Мандосу. Покину творити… Знищу свої

скульптури і ті дрібнички, які тобі так не до

вподоби. Але порятуй дітей Яванни, бо рятуючи Дерева, ти рятуєш власних дітей…

- Я рятую… дітей…

- Погоджуйся, Феанаро…

- О, якби ти знала, що я відчуваю нині, мій Ясний Вогонь… Але я послухаю тебе, бо

мені погано без тебе… Нам погано без тебе… Без твоїх скульптур і твоїх милих