20 000 льє під водою

Між підніжжям гори і озером простягнувся піщаний берег, який у найширшій своїй частині досягав п’ятисот футів. По ньому легко можна було обійти навколо озера. Біля підніжжя високих стін печери в найхаотичнішому і разом з тим мальовничому безладді були нагромаджені вулканічні брили і величезні уламки пемзи. Всі ці розплавлені підземним вогнем і потім застиглі маси були вкриті шаром склоподібної емалі, що яскраво блищала під променями прожектора. Слюдяний порох, який здіймався слідом за нами, розлітався, наче хмара світлячків.

У міру віддалення від озера ґрунт усе помітніше піднімався, і невдовзі ми дійшли до своєрідних сходів з довгими й дуже покрученими виступами. Просуватися нам доводилося дуже обережно, бо камені нічим не були зцементовані між собою. До того ж, наші ноги часто ковзалися по їхній скляній поверхні, утвореній з кристалів польового шпату і кварцу. Вулканічне походження цієї велетенської печери підтверджувалося на кожному кроці. Я звернув на це увагу своїх супутників.

— Уявляєте собі, — запитав я їх, — на що був схожий цей котел, коли наповнювався киплячою лавою і коли рівень розпеченої до білого рідини підіймався аж до отвору в горі, наче розтоплений метал усередині плавильної печі?

— Дуже добре уявляю! — відповів Консель. — Але пан мені скаже, чому цей великий ливарник припинив свою роботу, і як воно трапилося, що в плавильній печі тепер мирно плескається озеро?

— Найімовірніше, Конселю, це сталося внаслідок якогось землетрусу під поверхнею океану, що спричинився до створення проходу, яким тепер користується «Наутілус». Очевидно, через цей прохід хлинули в середину вулкана і води Атлантичного океану. Тут повинна була відбутися жахлива боротьба між двома стихіями, вогнем і водою, яка закінчилася перемогою води. Але для того щоб затоплений вулкан повністю змінився і перетворився в мирну печеру з озером посередині, потрібні були цілі століття.

— Дуже добре, — заявив Нед Ленд, — я приймаю пояснення, але надзвичайно жалкую, що той прохід, про який говорив пан професор, знаходиться під, а не над водою. Це більше б відповідало нашим інтересам.

— Але ж, друже Нед, — звернувся до нього Консель, — коли б цей прохід не був підводним, «Наутілус» ніколи не зміг би проникнути в печеру!

— А я додам, пане Ленд, що в такому разі океанська вода не змогла б хлинути в цю гору і вулкан залишився б вулканом. Отже, ваші жалкування даремні.

Ми продовжували підніматися. Стежка ставала все стрімкішою і вужчою. Іноді шлях перегороджували глибокі тріщини, через які надто довго треба було перебиратися. Тому доводилося обходити навислі скелі. Інколи треба було повзти на колінах і навіть на животі. Але завдяки спритності Конселя й силі Неда Ленда всі перешкоди були подолані.

На висоті приблизно тридцяти метрів характер ґрунту на поверхні змінився, хоч від цього поверхня не стала зручнішою для ходьби. Замість трахітів і вулканічних конгломератів нам усе частіше почали зустрічатися чорні базальти. Вони то стелилися гладкими поверхнями, вкритими подекуди застиглими пухирцями лави, то здіймалися правильними призмами, розташованими у вигляді колонади, яка підтримувала основу величезного склепіння — дивний зразок природної архітектури.

Між базальтовими скелями звивалися довгі потоки застиглої лави, куди були вкраплені смуги бітумінозних сланців, а місцями траплялися великі плями сірки. Сонячне проміння, входячи через кратер, злегка освітлювало вивержені породи, назавжди поховані в надрах згаслого вулкана.

Приблизно на висоті двохсот п’ятдесяти футів, зустрівши непереборну перешкоду, ми змушені були припинити дальший підйом. Стіни склепіння нахилялися всередину під значним кутом; довелося підйом замінити прогулянкою по кругу вздовж стін печери. На цій висоті рослинний світ почав уже боротьбу з царством мертвої природи. Нам зустрілося кілька кущів і навіть дерев, які росли в заглибленнях і тріщинах скель. Серед них я впізнав кущі молочаю з їдким білим соком, кілька геліотропів з сумно похиленими китицями блідих квітів, майже позбавлених запаху; до речі, вони тут зовсім не виправдовували своєї назви — «повернені до сонця», бо сонячне проміння ніколи не досягало їх. В іншому місці кілька хризантем притулилося до одинокого алое з довгим і хворобливим листям. Нарешті, між застиглими потоками лави я помітив маленькі квіти фіалок, які навіть тут мали тонкий ніжний запах; повинен визнати, що я вдихав його з великою насолодою. Аромат — це душа квітки; а морські квіти — розкішні гідрофіти — не мають запаху, в них немає душі!

Ми підійшли до кущів напрочуд міцної драцени, яка своїм могутнім корінням примушувала розсуватися навіть скелі, коли раптом Нед Ленд закричав:

— О професоре, бджолиний вулик!

— Бджолиний вулик? — обізвався я з недовір’ям.

— Так, так! Вулик! — повторив канадець. — І навкруги нього дзижчать бджоли!

Я наблизився і справді побачив крізь отвір, зроблений у стовбурі драцени, кілька тисяч цих розумних створінь, надзвичайно поширених на всіх Канарських островах, де їхній мед високо цінується населенням.