20 000 льє під водою

Я вийшов на палубу і почав чекати. Темрява була така глибока, що я навіть не бачив капітана Немо.

Але коли я подивився вгору, то мені здалося, ніби я бачу прямо над головою якесь неясне мерехтіння, слабке напівсвітло, що проникало через круглий отвір. Цієї миті раптом спалахнув прожектор корабля і його яскраві промені відразу погасили це мерехтіння.

Осліплений електричним світлом, я на якусь мить заплющив очі. Потім, розплющивши їх, почав дивитися навкруги.

«Наутілус» нерухомо стояв недалеко від берега, що нагадував набережну якогось порту. Море, де був у цю хвилину корабель, скидалося на велике озеро, оточене високою стіною; діаметр озера дорівнював двом милям, а окружність його становила шість миль. Рівень води в ньому — а на це вказував і манометр — був, мабуть, такий самий, як і в океані, бо між озером і океаном неодмінно повинен був існувати якийсь хід сполучення. Високі стіни стояли похило до води, заокруглюючись десь угорі, на висоті п’ятисот-шестисот метрів, у величезне склепіння. В його центрі знаходився круглий отвір, через який я й побачив слабке світло, очевидно, відблиск сонячного проміння.

Перш ніж уважно оглянути деталі цієї величезної печери, перш ніж розгадати, була вона витвором природи чи людини, я підійшов до капітана Немо і спитав його:

— Де ми знаходимося?

— В центрі згаслого вулкана, — відповів капітан, — вулкана, середину якого, внаслідок певних тектонічних поштовхів, залило море. В той час як ви спали, пане професоре, «Наутілус» проникнув у цю лагуну природним каналом, який проходить у десяти метрах нижче від поверхні океану. Це одна з гаваней мого корабля, гавань надійна, зручна, таємна, захищена від вітрів усіх румбів! Знайдіть мені хоч один порт на ваших материках чи островах, який міг би зрівнятися з цим сховищем і так надійно закрити корабель від несамовитої люті ураганів.

— Справді, ви тут у повній безпеці, капітане. Що може вам загрожувати в центрі вулкана? Але скажіть, чи це мені здалося, чи я дійсно помітив отвір угорі?

— Так, це кратер вулкана. Колись він вирував лавою, сірчаною парою і вогнем, а тепер крізь нього проходить животворне повітря, яким ми з вами дихаємо.

— А що це за вулкан? — запитав я.

— Він височить на одному з численних острівців, розкиданих у цій частині океану. Для кораблів, що проходять повз нього, — це просто скеля. Для нас — величезна печера-порт. Я відкрив її випадково, і вона мені дуже згодилася.

— Але хіба сюди не можна спуститися через кратер вулкана?

— Це так само неможливо, як і піднятися звідси до кратера. Приблизно футів на сто всередині кратера ще можна видертися по стінах, а далі ці стіни стають крутими і зовсім недоступними для будь-якого підйому.

— Я бачу, капітане, що природа допомагає вам усюди і завжди. Ви в повній безпеці у цьому озері, і ніхто, крім вас, сюди не може пройти. Але навіщо це сховище?

Адже ж «Наутілус» не потребує ніяких гаваней?

— Ні, пане професоре, але він потребує електрику, щоб рухатися; батареї, щоб виробляти електрику; натрій, щоб живити ці батареї; вугілля, щоб добувати натрій; копальні, щоб діставати це вугілля. Отже, саме тут знаходяться величезні ліси, поглинуті морем у далекі геологічні епохи. Вони скам’яніли, перетворившись у справжнє вугілля, і тепер служать мені невичерпним запасом палива.

— Значить, капітане, ваші матроси в цьому місці стають шахтарями?

— Так, звичайно. Ці копальні простяглися під водою, як і вугільні шахти Ньюкастла. Одягнені в скафандри, озброєні кирками й лопатами, мої люди видобувають тут вугілля, звільняючи мене від необхідності користуватися вугіллям наземних шахт. Коли я спалюю це кам’яне вугілля для одержання натрію, дим, що виходить через кратер гори, надає їй вигляду діючого вулкана.

— А ми побачимо ваших товаришів за цією роботою?

— Цього разу ні, бо я поспішаю закінчити підводну подорож навколо світу. Тому я задовольнюся тим, що заберу вже готовий запас натрію, який тут зберігається. Як тільки він буде навантажений на борт, — а для цього потрібно всього один день, — ми відразу рушимо далі. Отже, якщо ви хочете роздивитися цю печеру і обійти лагуну, користуйтеся цим днем, пане Аронакс!

Я подякував капітанові і пішов за своїми товаришами, які ще не виходили з каюти. Я запропонував їм іти слідом за мною, нічого не сказавши, де ми знаходимося.

Вони піднялися на палубу. Консель, який за звичкою ні з чого не дивувався, знайшов цілком природним, що він заснув під водою, а прокинувся у вулкані під землею. Щодо Неда Ленда, то він перш за все почав роздивлятися, чи не має печера якогось виходу.

Після сніданку, годині о десятій, ми вже сходили на берег.

— От ми й знову на землі! — сказав Консель.

— Та що ж це за «земля»? — озвався канадець. — До того ж, ми не на землі, а під землею.